Говард Лавкрафт - Поклик Ктулгу

«У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».
Колір зла: збірка / укл. і передм. Д. Ґ. Гартвелла; пер. з англ. А. Яремчука. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 464 с.

Г. Ф. Лавкрафт
Поклик Ктулгу
(Знайдено в Бостоні серед паперів покійного Френсиса Вейленда Терстона)

Припустимо існування такої величної сили чи то істоти… існування колись, за давніх-давен, коли… розум, імовірно, розкривався у формах та видах, які вже давним-давно перевелися ще до того, як все затопило хвилею цивілізації… формах, які поспіхом лишили слід тільки у поезії та легендах, де їх (ці сили) називали богами, чудовиськами та різноманітними міфічними істотами…

Елджернон Блеквуд
І
Жахіття в глині

На мій погляд, найбільш милосердна річ у світі — нездатність розуму людини усвідомити все, що міститься у цьому світі. Ми мешкаємо на безтурботному острові необізнаності в імлі чорного моря безмежності, тож не слід вояжувати надто далеко. Науки, кожна з яких тягне у власний бік, до цього часу нам майже не шкодили; проте колись з’єднані разом відокремлені знання відкриють такі жахливі можливості дійсності та наше місце в цій бридоті, що нам лишиться чи то збожеволіти через відкриття, чи то врятуватися від цього смертельного просвітлення в спокої та безпеці нового темного середньовіччя.

Теософи здогадалися про жахну велич космічного кола, в якому наш світ і людство — лише випадкові епізоди. Вони натякали на дивні створіння, від яких стигнула б кров, якщо б ці натяки не приховувалися заспокійливим оптимізмом. Проте не від цих теософів я дізнався про заборонені ери, від єдиного дотику до яких шкірою біжать мурахи, коли думаєш, і божеволієш, коли бачиш уві сні. Це одкровення, як і відкриття всієї страхітливої правди, відбулося за умов, коли розрізнені шматочки мозаїки з’єдналися разом — у нашому випадку йдеться про вирізку зі старої газети й нотатки померлого професора. Сподіваюся, більше нікому не судилося зібрати цієї мозаїки; знаю напевно, якщо залишуся живим, сам свідомо ніколи не додам жодного кільця до цього потворного ланцюга. На мій погляд, професор також сподівався зберігати таємницю, про яку дізнався, тож він, напевно, знищив би власні нотатки, якби раптова смерть не завадила.

Уперше я дізнався про це взимку 1926–1927 років, коли помер мій двоюрідний дідусь Джордж Ґеммел Енджелл, заслужений професор у відставці, який колись викладав семітські мови в університеті Браун, Провіденс, штат Род-Айленд. Професор Енджелл був визнаний спеціаліст зі стародавніх манускриптів та написів, до нього нерідко зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у доволі похилому віці — у віці дев’яносто двох років — не лишилася непоміченою. До того ж цікавість серед місцевого населення посилювали деякі нез’ясовні обставини причин його смерті. Професор прийняв смерть, коли повертався із Ньюпорта, де пристав пароплав; за словами свідків, старий раптово впав, коли його штовхнув якийсь моряк-негр, котрий з’явився з одного з підозрілих темних дворів, що виходили на крутий схил — найкоротший шлях із порту до домівки покійного на Вільямс-стрит. Лікарям не вдалося виявити жодних видимих ушкоджень, тож після тривалих, плутаних обговорень вони дійшли висновку, що у старого не витримало серце через швидке сходження таким крутим схилом. Тоді я не бачив жодної причини вважати інакше, ніж зазначено в офіційній заяві, проте пізніше мене почали мучити сумніви — і не без підстав.

Оскільки у мого двоюрідного діда своїх дітей не було, а дружина вже давно померла, я лишився єдиним спадкоємцем та виконувачем духівниці старого професора, тож очікували, що я ретельно вивчу всі його папери; із цією метою я всі коробки та теки перевіз до себе в Бостон. Більшу частину того, що я розібрав, пізніше видало Американське археологічне товариство, однак залишалася одна скриня, вміст якої спричинив надзвичайне збентеження, тож я відчував, що не слід показувати її стороннім. Скриня виявилася замкненою, і я не міг знайти ключа, доки мені не спало на думку перевірити особисту в’язку ключів професора, яку старий повсякчас носив у кишені. Коли мені все ж пощастило скриню відімкнути, виявилося, що я зіткнувся із ще складнішою, ще більш нездоланною перешкодою. Я не міг здогадатися, що значить цей підозрілий барельєф з глини, якісь не пов’язані між собою нотатки, клаптики паперу та вирізки, які знайшов у скрині. Невже мій дідусь на схилі віку почав вірити у відверте шахрайство? Вирішив знайти цього ексцентричного скульптора, через витвір якого старий вочевидь втратив розум.

Цей барельєф являв собою нерівний прямокутник близько двох сантиметрів завтовшки та площею дванадцять на п’ятнадцять сантиметрів; вочевидь, його було зроблено нещодавно. Проте зображене на ньому ані за самою атмосферою, ані за задумом не збігалося із сучасністю; попри те, що примхи кубізму та футуризму доволі численні та несамовиті, у них нечасто відображається та загадкова регулярність, яка криється в доісторичних письменах. І на таких зображеннях мали бути якісь письмена, однак на пам’ять, незважаючи на непогану обізнаність із паперами та колекціями мого дідуся, не приходило джерело саме цього різновиду. Навіть віддаленого натяку.

Над цими ієрогліфами проглядала фігура, яка, вочевидь, мала б надати барельєфу мальовничості, однак, оскільки була виконана в стилі імпресіонізму, чітко визначити її природу було неможливо. Здавалося, то було якесь чудовисько, чи то символ, який позначає чудовисько, чи то образ, навіяний хворою уявою. Якщо б я сказав, що моя дещо надмірна фантазія водночас народжувала образи восьминога, дракона та карикатури на людину, то майже достеменно описав би дух цього створіння. Гротескне та вкрите лускою тіло із недорозвинутими крилами вінчала м’ясиста голова зі щупальцями. Проте найбільш страхітливим був загальний обрис цього створіння. Позаду істоти проглядало щось схоже на споруди із величезних неокатаних та необроблених каменів, на кшталт циклопічної кладки.

Нотатки, які лежали у скрині поряд із цією дивною річчю, із купою газетних вирізок, зробив сам професор Енджелл в останні роки життя. Вони не мали жодного стосунку до літератури. Головний на позір документ називався: «КУЛЬТ КТУЛГУ», літери були старанно виведені задля того, щоб запобігти помилки в читанні цього нечуваного слова. Сам рукопис поділено на дві частини: перша мала назву: «1925 рік — Мрії та твори, навіяні снами Г. А. Вілкокса, Провіденс (штат Род-Айленд) вул. Томас-стрит, будинок 7»,