Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Другий том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури «загадкового та потойбічного» Г. Ф. Лавкрафта охоплює його прозу, написану у період з 1926 по 1928 роки, і містить такі класичні і переважно розлогі твори як «Поклик Ктулху», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Барва з позамежжя світу», «Жахіття Данвіча».

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Поклик Ктулху

Серед усіх могутніх сил чи істот, імовірно, залишився якийсь релікт… релікт іще з тих давніх часів, коли… свідомість проявлялася у розмаїтті форм, цілковито зниклих задовго до перших хвиль людської цивілізації… ті форми збереглися у вигляді минущих спогадів хіба в поезії і легендах, які нарекли їх богами, чудовиськами, міфічними істотами усякого роду і виду…

Елджернон Блеквуд

[1]

I. Жах у глині

Гадаю, наймилосердніша річ у цьому світі — це нездатність людського розуму осягнути весь його обшир. Ми мешкаємо на безтурботному острівці незнання посеред чорних морів вічності, а проте це не означає, що у нас є потреба кудись ними мандрувати. Науки, кожна з яких розвивається лише у власному напрямі, поки що не завдавали нам великої шкоди; але одного дня поєднання розпорошених знань відкриє нам настільки жаскі перспективи реальності і нашого жахливого становища у ній, що ми всі або збожеволіємо від того одкровення, або ж втечемо від світла у мир і спокій нових Темних Віків.

Теософи розмірковували над довершеною величчю космічного циклу нашого світу і людською расою, яка для нього є лише випадковою пригодою. Вони натяками оповідали про дивні пережитки давнини, словами, від яких холоне кров, якщо вони не замасковані м’яким оптимізмом. А проте не від них з’явився тьмяний проблиск заборонених еонів, що змушують мене терпнути від жаху щоразу, коли я про них думаю, і зводять мене з розуму, коли являються мені у снах. Цей проблиск, як і всі страхітливі проблиски істини, сяйнув одного разу з випадкового поєднання розрізнених речей — цього разу зі старої газетної вирізки і нотаток нині мертвого професора. Я сподіваюся, що більше ніхто не довершить цього поєднання; безперечно, якщо я виживу, я ніколи свідомо не додаватиму ланок до цього огидного ланцюга. Я думаю, що професор справді прагнув промовчати про ту частку знання, яка йому відкрилася; він неминуче знищив би всі нотатки, якби його не спіткала раптова смерть.

Я отримав це одкровення взимку 1926–1927 років після смерті мого двоюрідного дядька, Джорджа Ґеммела Енґелла, почесного професора семітських мов Університету Брауна, Провіденс, Род-Айленд. Професор Енґелл був відомим авторитетом у царині прадавніх манускриптів, до його послуг нерідко вдавалися очільники провідних музеїв; природно, що його смерть у дев’яностодворічному віці не залишилася непоміченою. У вузьких колах інтерес підігрівався ще й нетиповістю причини смерті. Вона нагло спіткала професора, коли той повертався з корабля на Ньюпортському причалі; він раптово упав, як кажуть свідки, після зіткнення зі схожим на моряка негром, який вийшов з малопомітних тінистих закутків обривистого схилу, що тягнувся уздовж короткої дороги від берега до будинку покійного на Візьямз-стріт. Лікарі не змогли знайти жодних явних недуг, але після жвавих дебатів зійшлися на тому, що логічною причиною цього фатального кінця є якась прихована вада серця, підсилена стрімким підйомом на такий крутий пагорб для настільки старого чоловіка. Тоді у мене не було жодних причин сумніватися в такому висновку, проте згодом я почав дивуватися — і більше, ніж просто дивуватися.

Як спадкоємець і духівник мого двоюрідного дядька (бо ж він помер бездітним удівцем), я повинен був ретельно вивчити його папери: саме з цією метою я перевіз усі його теки і коробки до свого кабінету у Бостоні. Більшість матеріалів, з якими я мав справу, згодом буде опубліковано Американською Спілкою археологів, але була одна скринька, вміст якої я вважаю вельми загадковим і не маю бажання нікому його демонструвати. Вона була замкнена, і я не міг її відімкнути, доки випадково не натрапив на іменний перстень, який професор носив у кишені. Тоді з його допомогою мені вдалося відімкнути скриньку, але тут я зіткнувся зі складнішою і куди надійніше замкненою перепоною. Бо ж що могли означати дивний глиняний барельєф і розрізнені нотатки, аркуші і вирізки, які я знайшов? Невже мій дядько на схилі літ почав вірити у таке очевидне шахрайство? Я вирішив знайти ексцентричного скульптора, відповідального за це нахабне збурення старечого розуму.

Барельєф був грубим прямокутником, менш ніж дюйм завтовшки і площею приблизно п’ять на шість дюймів; очевидно, виготовили його недавно. Втім, його вигляд і композиція не справляли враження сучасних; хоча дивацтва кубізму і футуризму є дуже і дуже химерними, вони нечасто відтворюють загадкові традиції, що сягають ще доісторичних письмен. А письмена, власне, і були основним вмістом цього барельєфу. Однак, моя пам’ять, попри знайомство з огромом паперів і колекцій мого дядька, жодним чином не змогла ідентифікувати саме ці символи чи бодай співвіднести їх з найвіддаленішими з можливих джерел. Над невідомими ієрогліфами була зображена фігура — з очевидним наміром живописати її, проте надто вже імпресіоністичне виконання не давало чіткого уявлення про її суть. Здавалося, то був якийсь монстр, а чи символ, що передавав монстра, образ якого могла витворити лише хвора свідомість. Я не надто погрішу проти істини, якщо скажу, що моя дещо екстравагантна уява намалювала одночасно образи восьминога, дракона і потворної подоби людини. М’ясиста голова зі щупальцями вінчала гротескне і лускате тіло з рудиментарними крилами, а проте саме загальний контур цієї фігури робив її разюче жахливою. Позаду постаті проступали нечіткі обриси якихось колосальних архітектурних споруд, що слугували тлом зображення.

Записи, які окрім стосу вирізок з преси, були долучені до цієї химери, зовсім недавно були зроблені рукою професора Енґелла, до того ж без жодних претензій на літературний стиль. Документ, який здався мені найважливішим, мав заголовок КУЛЬТ КТУЛХУ[2], старанно виведений друкованими літерами, щоб уникнути помилок у прочитанні настільки нетипового слова. Рукопис було розділено на дві частини, перша з яких мала заголовок «1925 — Сон і робота сну Г. A. Вілкокса, вул. Томаса, 7, Провіденс, Р. I.»[3], а друга — «Розповідь інспектора Джона Р. Леґраса, вул. Б’єнвіль, 121, Новий Орлеан[4], Лa., 1908 р. A. A. С. — Нотатки про те саме, і нот. проф. Веббза». Решта рукописних паперів були просто короткими нотатками, деякі — записами дивних снів різних людей, деякі — цитатами з теософських книжок і часописів (значною мірою з Атлантиди і втраченої Лемурії В. Скотта-Еліота[5]), інші ж нотатки стосувалися вцілілих донині таємних общин і прихованих культів, з численними посиланнями на місця у таких міфологічних і антропологічних джерелах, як Фрейзерова Золота Гілка[6] і Відьомські культи у Західній Європі міс Мюррей[7]. Вирізки більшістю містили згадки про поширення психічних захворювань і спалахи групового божевілля чи манії навесні 1925 року.

Перша половина основного рукопису оповідає цілком окрему історію. Скидається на те, що 1 березня 1925 року худий темношкірий молодик, зовнішність якого була позначена певною невротичністю і знервованістю, зустрівся в одній справі з професором Енґеллом, принісши глиняний барельєф, який натоді був щойно зліплений і навіть ще не до кінця застиг. На його візитівці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дядько впізнав у ньому наймолодшого сина чудової і віддалік знайомої йому родини, який останнім часом вивчав скульптуру у Род-Айлендській школі мистецтв і самотньо мешкав у будинку Фльор-де-Ліс біля свого навчального закладу. Вілкокс був напрочуд обдарованим, як на свій