Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

вік, але водночас і неабияким ексцентриком, що від самого дитинства надзвичайно захоплювався дивними історіями і незвичними снами, якими зазвичай ділився з усіма ближніми. Він називав себе «психічно гіперчутливим», проте статечні жителі старого ділового міста вважали його радше «дивакуватим». Ніколи не маючи багато спільного з людьми свого кола, він поступово випав із поля зору соціуму і був знаний лише у вузькому колі естетів з інших міст. Навіть у Клубі Мистецтв Провіденса, з його консервативними ідеалами, хлопця мали за практично безнадійного.

Під час візиту, йшлося професорському рукописі, скульптор у доволі різкій формі зажадав скористатися з глибоких археологічних знань господаря, оскільки потребував допомоги, щоб розпізнати ієрогліфи на барельєфі. Його манера розмовляти була якоюсь сонною і дещо манірною, а в рухах і позах прозирала дещо відсторонена грація. Відповідь мого дядька теж була доволі різкою, бо очевидна свіжість барельєфа могла ріднити його з будь-чим, окрім археології. Молодий Вілкокс і собі не змовчав, чим вразив мого дядька настільки, що він запам’ятав і дослівно відтворив його мову — зразок чудової, ба навіть фантастичної поетичності, яка, либонь, і дає уявлення про стиль всієї бесіди і яку я відтоді вважаю чудовою характеристикою для цього юнака. Вілкокс сказав: «Звісно ж, він цілком новий, бо я витворив його минулої ночі у своїх снах про дивовижні міста; у візіях, проте, давніших, ніж замислений Тір, чи занурений у себе Сфінкс, а чи оточений садами Вавилон».

Цими словами він розпочав свою дещо безладну оповідь, яка мимохіть торкнулася струн заснулої пам’яті і збудила гарячковий інтерес мого дядька. У ніч напередодні відчувалися слабкі підземні поштовхи, найвідчутніші на території Нової Англії за останні роки, що також неабияк вплинуло на уяву Вілкокса. Коли він ліг спати, то побачив неймовірний сон про колосальні міста, зведені титанами, і небосяжні моноліти, обліплені зеленавою тванню і потемнілі від прихованого жаху. Стіни і колони вкривали ієрогліфи, а знизу, з бозна-яких глибин, долинав голос, який не був голосом; хаотичне відчуття, яке лише уява може перетворити на подобу голосу, але з якого Вілкокс спромігся сформувати майже невимовлювану суміш звуків: «Ктулху фхтагн».

Ці звуки були ключем до спогадів, які схвилювали і стривожили професора Енґелла. Він з науковою прискіпливістю розпитав про все скульптора і з надзвичайною увагою вивчив барельєф, за роботою над яким замерзлий і одягнений лише у піжаму юнак отямився від сну. Як пізніше розповідав Вілкокс, мій дядько проклинав свою старість за ту повільність, з якою він розпізнавав ієрогліфи та піктограми. Багато його запитань здавалися візитеру вочевидь недоречними, особливо ті, які намагалися пов’язати його з дивними культами або общинами; Вілкокс же не міг зрозуміти неодноразово пропонованих йому обітниць мовчання, в обмін на запрошення до членства в якомусь нібито відомому містичному, чи то поганському релігійному ордені. Коли ж професор Енґелл упевнився, що скульптор геть необізнаний з будь-якими культами чи стародавніми класифікаціями загадкових знань, він напосів на свого гостя, вимагаючи від нього майбутніх звітів про його сни. Це дало свої результати, бо після першої бесіди рукопис щоденно поповнювався новими розповідями молодика, впродовж яких він описував вражаючі фрагменти нічних візій, завжди обтяжених темною панорамою мокрого, похмурого каменю, з потойбічним голосом чи розумом, який монотонно бубонів загадкову, приголомшливу, невимовну тарабарщину. Два слова, які звучали найчастіше, можна було передати на письмі як «Ктулху» і «Р’льєх».

23 березня, йдеться далі у рукописі, Вілкокс не з’явився; в будинку, де він мешкав, вдалося з’ясувати, що той занедужав на дивний різновид лихоманки і переїхав до родинного маєтку на Вотермен-стріт. Посеред ночі він раптом почав кричати, розбудивши кількох своїх сусідів-художників, і потім перебував або без свідомості, або у полоні гарячкових марень. Мій дядько зателефонував його батькам і відтоді не випускав з уваги перебігу хвороби, часто надзвонюючи в офіс доктора Тобі на Теєр-стріт, що, як він знав, опікувався хворим. Охоплений пропасницею молодий розум, либонь, був у полоні химерних образів; і доктор, за його словами, раз у раз здригався, коли юнак заговорював до нього. У тих мареннях було не лише те, що йому снилося раніше, але й прохоплювалися натяки на якесь гігантське щось «з милю заввишки», яке ступало чи важко вергалося десь поруч.

Жодного разу він не зміг дати його цілісного опису, лише окремі безтямні слова, які у переказі доктора Тобі переконали професора, що «воно» цілком відповідає тому безіменному жахіттю, яке хлопець відтворив у своїй сомнамбулічній скульптурі. Зв’язок із цим об’єктом, додав лікар, безсумнівно, був першим кроком до впадання юнака у летаргію. Його ж температура, попри все, не надто перевищувала нормальну; проте, з іншого боку, загальний стан хворого дозволяв припустити радше лихоманку, аніж психічні розлади.

2 квітня близько п’ятнадцятої години всі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку, здивовано відзначивши, що перебуває вдома і абсолютно нічого не знає про те, що відбулося у снах і наяву ще з 22 березня. Отримавши оптимістичні прогнози від лікаря, через три дні він повернувся на свою квартиру, проте більше жодним чином не зміг допомагати професорові Енґеллу. З його одужанням з пам’яті цілковито пощезли всі сліди дивних сновидінь, а мій дядько не зробив жодного запису його снів після тижня безглуздих і непотрібних нотаток про його нудотно тривіальні візії.

На цьому закінчується перша частина рукопису, але відсилання до безладно розкиданих нотаток дали мені чимало матеріалу для роздумів — насправді настільки багато, що тільки глибоко вкорінений скептицизм, на якому тоді базувалася моя філософія, міг бути причиною моєї впертої недовіри до слів художника. Ці нотатки були описами снів різних людей впродовж того самого періоду, коли молодого Вілкокса навідували такі самі візії. Здається, мій дядько швидко уклав величезний список запитань практично до всіх своїх друзів, яких він без зайвого нахабства міг просити робити щоденні звіти про сни і впродовж певного часу датувати будь-які примітні візії. Схоже, що таке прохання сприймалося неоднозначно; проте, врешті-решт, він, здається, отримав значно більше відповідей, аніж — як і будь-яка людина — міг опрацювати без секретаря. Оригінали листів не збереглися, але дядькові нотатки становлять довершений і дуже вагомий довідник. Пересічні представники широких мас і бізнесу, що у Новій Англії традиційно вважаються «сіллю землі», дали майже повністю негативний результат, хоча подекуди траплялися розрізнені випадки незвичних, а все ж безформних сомнамбулічних вражень, завжди поміж 23 березня і 2 квітня — у період Вілкоксової гарячки. Відчуття науковців були трохи сильнішими, хоча лише в чотирьох випадках описи містили ефемерні обриси дивних пейзажів, а в одному випадку згадується жах, викликаний чимось протиприродним.

А от від митців і поетів надходили відповіді, які безпосередньо стосувалися дослідження, і я уявляю, яка здійнялася б паніка, якби вони змогли порівняти свої сновидіння. Загалом, через відсутність оригіналів листів я запідозрив професора в тому, що він обговорював з ними ключові питання або ж що просто відредагував кореспонденцію для підтвердження того, що й сам несвідомо прагнув у ній побачити. Саме тому мені все ще здавалося, що Вілкокс, якимось чином обізнаний з матеріалами, які зібрав мій дядько, обманював досвідченого вченого. Хай там як, але ці дописи митців створювали вкрай тривожну картину. Від 28 лютого до 2 квітня більшості з них снилися дуже химерні речі, причому інтенсивність сновидінь безперечно була найсильнішою