Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

впродовж періоду скульпторових марень. Понад чверть повідомлень описували краєвиди і нібито звуки, не надто відмінні від змальованих Вілкоксом; деякі з опитаних зізнавалися у гострому відчутті страху перед гігантським безіменним чимось, що з’являлося наприкінці сну. Один особливо детально змальований у нотатках випадок був дуже сумним. Широковідомий архітектор, який захоплювався теософією і окультизмом, збожеволів того ж дня, коли Вілкокс занедужав, і через кілька місяців упокоївся, впродовж усієї хвороби постійно благаючи врятувати його від якогось повсталого породження пекла. Якби мій дядько у своїх записах вказував імена, а не порядкові номери, я міг би спробувати знайти докази і провести власне розслідування, але, зрештою, мені вдалося розшукати лише кількох опитаних. Проте всі вони надали детальні записи своїх візій. Мені було цікаво, чи всі респонденти професорових опитувань почувалися так само тривожно, як ця група. Гадаю, добре, що вони ніколи не отримали жодних пояснень.

Вирізки з газет, як я вже казав, стосувалися випадків паніки, манії і дивної поведінки людей впродовж заданого періоду. Професор Енґелл, мабуть, найняв ціле прес-бюро для цієї роботи, бо кількість витягів була просто грандіозною, а джерела розпорошені по всьому світові. Там було повідомлення про нічне самогубство у Лондоні, коли самотній чоловік з диким криком вистрибнув з вікна. Також був недоладний лист редактору однієї газети у Південній Америці, в якому фанатик, покладаючись на власні видіння, передбачав зловісне майбутнє. У дописі з Каліфорнії йшлося про місцеву теософську колонію, члени якої, одягнувшись у білі роби, готувалися до якогось «великого звершення», що наближається, а повідомлення з Індії обережно натякали на збурення в народі, які здійнялися 22–23 березня. Захід Ірландії також повнився дикими чутками та переказами, а художник-фантаст на ім’я Ардуа Бонно на паризькому вернісажі 1926 року[8] виставив блюзнірський Сомнамбулічний пейзаж. І настільки численними були проблеми, зафіксовані у різних божевільнях, що тільки диво могло завадити медперсоналу провести дивні паралелі і зробити бентежні висновки. Та підшивка вирізок ще тоді все сказала, а вже зараз я заледве можу собі уявити той бездушний раціоналізм, з яким я відсунув її убік. Проте, повторюю, тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс встиг ознайомитися з більш ранніми матеріалами, які згадував професор.

II. Історія інспектора Леґресса

Друга половина цього довгого рукопису була присвячена давнішим згадкам, завдяки яким сон скульптора і його барельєф стали настільки важливими для мого дядька. Скидається на те, що одного разу, ще раніше, професор Енґелл уже бачив огидний натяк на безіменне чудовисько, хоча й, збитий з пантелику невідомими ієрогліфами, не зміг одразу провести паралелей, а також чув лиховісні звуки, які можна передати на письмі приблизно як «Ктулху»; між усім цим існує настільки тривожний і жахливий зв’язок, що навряд чи варто дивуватися, чому він діймав молодого Вілкокса своїми випитуваннями та уточненнями.

Цей попередній досвід датується 1908 роком, за сімнадцять років до того, як Американське археологічне товариство організувало свою щорічну зустріч у Сент-Луїсі. Професор Енґелл, відповідно до свого авторитету і досягнень, відігравав провідну роль в обговореннях; до нього першого й підійшли кілька далеких від археології людей, які скористалися можливістю викласти питання і проблеми, що вимагали експертної оцінки.

Їхнім очільником, а невдовзі і центром уваги на зустрічі був цілком звичайний з вигляду чоловік середніх років, який приїхав аж із Нового Орлеану за деякою специфічною, недоступною жодному місцевому джерелу інформацією. Його звали Джон Реймонд Леґресс, і за фахом він був інспектором поліції. Власне, предмет свого зацікавлення він привіз із собою: гротескну, гидотну і, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої неможливо було визначити. Звісно, ні для кого не стане відкриттям, що з усіх можливих царин інспектор Леґресс найменше цікавився археологією. Навпаки, його бажання отримати консультацію було стимульоване суто професійними мотивами. Кілька місяців тому вони захопили статуетку, ідола, фетиш чи щось таке у лісистих тванищах на південь від Нью-Орлеана під час рейду на збіговисько, яке вважали прихильниками культу вуду; ритуали ж, пов’язані з нею, були настільки незвичайними й огидними, що поліція мусила усвідомити, що вони зіткнулися з темним культом, про який їм геть нічого не відомо, — з культом значно більш диявольським, аніж найтемніші вудуїстські секти Африки. Про її походження, якщо не враховувати суперечливих і цілком неймовірних історій, які вдалося витягти із захоплених членів секти, не вдалося дізнатися геть нічого. Це спонукало поліцію до упертих пошуків будь-якої інформації, яка могла б допомогти їм ідентифікувати жахаючий символ, а з його допомогою навести на слід першоджерела цього культу.

Інспектор Леґресс навряд чи був готовий до збурення, яке викликало його повідомлення. Одного погляду на цю річ було досить, щоб до глибини душі шокувати і вразити дипломованих науковців, тож вони одразу з’юрмилися довкола нього, витріщаючись на мініатюрну фігуру, абсолютна унікальність та непідробна стародавність якої недвозначно вказували на ще невідкриті обрії сивої давнини. Цей жахливий предмет не можна було віднести до жодної з відомих шкіл скульптури, а проте, здавалося, на тьмяній і позеленілій поверхні несьогосвітнього каменя відбилися цілі століття і міленіуми.

Фігурка, котра почала повільно переходити з рук у руки для прискіпливого і детального огляду, була приблизно семи-восьми дюймів заввишки і виконана з неймовірною майстерністю. Вона зображала монстра, який на позір нагадував людину, але з головою восьминога, обличчя взагалі виглядало як клубок мацаків, тіло було рибоподібне і лускате, з величезними пазурами на передніх і задніх лапах і довгими, вузькими крилами на спині. Ця істота, яка, здавалося, була сповнена жахливої й протиприродної злостивості, мала масивне тіло й загрозливо розкарячилася на прямокутній підставці, чи то п’єдесталі, вкритому невідомими символами. Кінці крил торкалися заднього краю підставки, сідниці — центральної частини, а довгі, загнуті пазурі двох зігнутих ніг звисали через передній край і сягали чверті відстані до низу п’єдесталу. Голова кефалопода[9] була нахилена вперед так, що кінчики лицевих мацаків торкалися передпліч передніх лап, які обвивали підняті коліна монстра. Фігурка справляла враження надзвичайно реалістичної і тим більш незбагненно жаскої, що її походження було абсолютно невідомим. Не було жодних сумнівів у тому, що ця річ була невимовно, неймовірно стародавньою, так що годі було визначити її справжній вік, а проте не помітно було бодай якогось зв’язку з жодним відомим мистецьким стилем, притаманним періоду зародження нашої цивілізації — та і взагалі жодному періоду. Не схожий ні на що інше, навіть матеріал статуетки становив загадку, бо ж ніздрюватий, чорно-зелений камінь із золотими та райдужними прожилками і вкрапленнями всередині не мав жодних знаних у геології чи мінералогії аналогів. Так само збивали з пантелику символи вздовж основи. Ніхто з присутніх, навіть попри те, що добра половина серед них спеціалізувалася саме на криптолінгвістиці, не зміг зауважити навіть найменшої подібності із найвіддаленішими мовними групами. Ці знаки, як і сама фігурка та матеріал, з якого вона була виготовлена, належали до чогось надзвичайно далекого від людства у тому вигляді, в якому ми його знаємо. У них був якийсь лиховісний натяк на прадавні і нечестиві цикли життя, в яких не було місця нашому світу з його ідеями.

А все ж, поки професори один за одним хитали головою, визнаючи свою неспроможність вирішити інспекторову проблему, на цьому зібранні знайшовся один чоловік, у якого