Софія Саматар - Чужинець в Олондрії (ЛП)

Джевік, син торговця перцем, виріс на оповіданнях про Олондрію — далеку землю, де книжка є настільки ж звичною річчю, наскільки вона є рідкісною на його батьківщині. Коли батько помирає і Джевік заступає його у щорічній комерційній подорожі до Олондрії, життя його впритул наближається до омріяного ідеалу. Але досить було йому опинитися на традиційному для Олондрії раблезіанському Святі Птахів, як він збивається з цього шляху і стає об’єктом переслідувань привида юної неписьменної дівчини.
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)

Присвята

Оскільки в Олондрії я був чужинцем, тож нічого не знав ані про пишноту її узбереж, ані про Бейн, Портове Місто, чиї вогні й кольори спливають в океан справжнім трояндовим водоспадом. Я й гадки не мав про усю неозорість торговищ прянощами у Бейні, де крамарі впадають у шал од пахощів, я ніколи не бачив оспівуваних поетами ранкових туманів понад зеленим Іллоуном; я ніколи не бачив жодної жінки з коштовним камінням у волоссі, ніколи не споглядав мідного блиску куполів і не стояв на меланхолійних берегах півдня, куди вітер надносить з моря смуток. Якщо зануритися вглиб Файяліту, Країни Вин, опиняєшся там, де ясність світла здатна зупинити серце: це те світло, що його місцеві мешканці звуть «диханням ангелів» і яке, кажуть, лікує серцеві недуги й хворі легені. Далі лежить Балінфейл, де у зимову пору люди носять каптури з білого біличого хутра, а літньої пори, подейкують, ходить богиня Любов і земля вкривається пелюстками мигдалевого квіту. Але я ще нічого про все це не знав. Я знав лише свій острів, де моя мама, змащуючи собі волосся при слабкому світлі свічки з ґнотом з висушеного очерету, лякала мене байками про Привида Без Нутрощів: буцімто коли він йде, у нього ляскають сандалі, бо має вивернуті назад стопи.

Я звуся Джевік. Походжу з блакитного й туманного села Тіом на заході острова Тінімавет, що належить до Чайних островів. Якщо небо дуже чисте, то з Тіома, з висоти скель, іноді можна побачити зелене узбережжя острова Джів; та коли дощить і все світло тоне у важких хмарах, наше село стає найсамотнішим у світі. Щоб дістатися до найближчого села Пітот, треба відбути триденну подорож віслюком, що ними послуговуються на островах; дорога до порту Дініволім на півночі займає щонайменше два тижні, ще й по виснажливій спеці. В Тіомі, на відкритій галявині, стоїть дім мого батька — велична споруда з жовтого каменю, з широким склепінчастим заїздом, прикрашеним ампельними рослинами, з пласким дахом та дев'ятьма кімнатами, схованими за віконницями. А неподалік, за селом, у ненастанно праній дощами долині, де брунатним віслюкам точаться сльози від виснаження, де квіти тануть і щезають од спеки, батько тримав просторий перцевий фільварок.

Той фільварок був джерелом батькового багатства і дозволяв йому утримувати чималий дім, зберігати своє становище у раді села й носити патерицю, прикрашену червоним барвником. Вологий і гострий дух, що линув од вкритих завісою туману перцевих кущів, пишних і зелених, свідчив про багатства; батько звик розтирати між пальцями сухі зеренця, аби надати пучкам запаху золота. Проте якщо він був заможним у звичному значенні слова, то в іншому сенсі був убогим: у нашому домі було лишень двійко дітей, і роки, що минули після мого народження, не давали надії на інших нащадків: нещастя, у якому зазвичай звинувачували слонячого бога. Матінка казала, що слонячий бог гнівається на батька, бо заздрить його багатому дому й родючим землям; але я знав, що в селі шепочуться, мовляв батько продав богові своїх ненароджених дітей. Я бачив, як люди, минаючи будинок, підштовхують одне одного ліктем і стиха гомонять: «Він заплатив за цей палац сімома немовлятами». Іноді наші робітники підспівували собі до роботи таку жорстоку пісеньку: «Земля тут повниться дрібними кісточками». Якою б не була причина, перша батькова дружина не понесла плоду жодного разу, тоді як друга дружина, моя мати, народила лише двох дітей: мого старшого брата Джома й мене. Оскільки перша дружина не мала дитини, то саме до неї ми завжди вживали звертання або як до Матері, або, на знак поваги, як до еті-донваті, «Дружини Мого Батька»; це саме вона супроводжувала нас на свята, церемонна й гордовита, із закрученим в два буклі над вухами чорним волоссям. Наша справжня мати жила в одній кімнаті з нами, і батько та його дружина називали її «Нянькою», а ми, діти, називали її просто на ім'я — те ім’я, яке вона почала носити ще дівчатком: Кіавет, що означає Голка. Вона була кругловида й гарненька, і не носила взуття. Її волосся вільно спадало на спину. Поночі вона розповідала нам небилиці, при тому змащувала собі волосся і лоскотала нас чайчиною пір'їною.

Батькова дружина залишила за собою обов'язок щоранку оглядати нас, перш ніж ми вирушали, щоб стати перед батькові очі. Вона пхала нам до вух і вуст свої нещадні пальці у пошуках недоліків, вкрай жорстко затягала паски наших штанців і пригладжувала нам волосся, зволожуючи його власною слиною. Її подовгасте лице було позначене виразом стримуваної люті, її тіло відгонило поразкою, вона дратувалася просто за звичкою, а її слина в нашому волоссі тхнула кислим, як дно збірника води. Лише одного разу я бачив її щасливою: коли стало зрозуміло, що Джом, мій лагідний, усміхнений старший брат, ніколи не стане справжнім чоловіком і проведе своє життя поміж помаранчевих дерев, імітуючи свист зябликів.

Мої перші спогади про зустрічі з батьком походять з часів того прикрого відкриття. Пройшовши осоружні обмацування розлюченої першої дружини, ми із Джомом, взявшись за руки, одягнені в однакові легкі штанці й короткі вишиті синім камізельки, мали йти у патіо, що повнилося пахощами. У затіненому деревами патіо панували прохолода; його простір заповнювали рослини у глиняних горщиках. Під стіною було влаштовано жолоб з водою, щоб напувати співочих пташок. Батько сидів у плетеному кріслі, простягши ноги вперед, і його задерті догори голі п'яти нагадували пару місячних дисків у повні.

Ми стали на коліна.