Софія Саматар - Чужинець в Олондрії (ЛП)

— Доброго ранку, батьку, котрого ми любимо з цілого нашого серця; ваші віддані діти вітають вас, — промимрив я.

— І з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, — проказав Джом, обмацуючи пасок на штанцях.

Батько мовчав. Ми почули, як стрімко тріпоче крилами пташка, сідаючи десь у тінистих деревах. Врешті він промовив своїм безбарвним важким голосом:

— Старший сину, твоє привітання неправильне.

— І ми його любимо, — додав Джом невпевнено. Він накручував собі один кінець паска на палець. Від нього, як завжди, пахло сном, масним волоссям і задавненою сечею.

Батько зітхнув. Крісло зарипіло під ним, коли він нахилявся вперед. Поблагословив нас, доторкнувшись до наших маківок, а це означало, що нам можна встати і дивитися на нього.

— Молодший сину, — тихо запитав він, — який сьогодні день? І які молитви будемо повторювати після заходу сонця?

— Сьогодні Тавіт, і це будуть молитви кукурудзяного борошна, пасифлори і нового місяця.

Батько зробив мені зауваження, аби я не говорив так швидко, бо люди подумають, що я нечесний; але я бачив, що він задоволений, і відчув, як серце сповнилося полегшенням — і за брата, й за себе. Він продовжив запитувати мене на різні теми: про вітри, атрибути богів, просту арифметику, мешканців островів і тонке мистецтво вирощування перцю. Я поводився впевнено, випростав плечі й намагався відповідати швидко, проте стримував своє нервове бажання вистрелювати слова, імітував повільну вимову батька, його суворий дух великого землевласника. Мого брата він більше ні про що не запитував. Джом стояв, облишений сам на себе, човгаючи сандалями по плитах, — лише іноді, коли в патіо опинялися голуби, він дуже тихенько промовляв:

— Оо-оох.

Нарешті батько знову нас поблагословив, і ми, взявшись за руки, втекли в задні кімнати; і в моїй пам’яті закарбувався вираз вузьких батькових очей: хитрий, цинічний і сповнений смутку.

Першого разу, коли він побачив, що Джом не може відповісти на запитання, ба навіть привітати його належним чином, батько зреагував добре знайомою важкою люттю слона-самця. Він взявся погрожувати моєму братові, а коли погрозами не вдалося вилікувати вперту братову неспроможність, наказав двом тупуватим робітникам з перцевих плантацій відшмагати його за будинком на латці піщаного ґрунту. Поки тривала екзекуція, я не полишав стін нашої затемненої спальні: сидів на колінах у матері, а вона затискала мені руками вуха, аби я не чув гучних братових криків, у яких бринів подив од нерозуміння того, що відбувається. Подумки я уявляв собі, як він звивається по землі, раз по раз зметуючи руками у намаганні захистити виваляну в пилюці голову, а на нього все сиплються й сиплються удари товстих дрючків, а батько байдуже спостерігає зі свого крісла… По всьому Джома повернули нам, побитого і закривавленого, з виряченими очима, і мама металася туди-сюди, міняючи йому компреси, а її щоками нестримно текли сльози.

— Це помилка, — хлипала вона. — Це ж ясно: він — дитина вепра.

Її обличчя у світлі свічки спотворювалося гримасою плачу й блищало від сліз, а рухи були непевними. Того вечора вона вже не розповідала мені байок, а сіла на краєчку ліжка, вчепилася мені в плече і пояснила приглушеним і пристрасним голосом, що батьком Джома був вепрячий бог; що душі дітей цього бога красивіші й ніжніші, ніж звичайні душі, і що наш обов'язок на землі — піклуватися про них з покорою, яку ми виказуємо священним тваринам.

— Але ваш батько його вб'є, — казала вона, вдивляючись у темряву порожніми очима. — У нього в череві кремінь. Він безвірник. Він — тіомський варвар.

Мама походила з села Пітот, де жінки носили на ногах браслети з мушель і вищипували брови, отож її тверді релігійні переконання вважалися в Тіомі пітотськими забобонами, породженими невіглаством. Дружина мого батька сміялася з неї, бо та палила в маленьких глиняних черепках сушену шамбалу, тобто робила те, чого ми в Тіомі, як казала з презирством дружина мого батька, ось уже сто років не робимо. Вона й з мене кепкувала, коли я одного ранку за сніданком, у нападі гніву, сказав їй, що Джом доводиться сином вепрячому богу і має незаплямовану душу:

— Може в нього й душа свині, — промовила вона, — та це не означає, що він не є недоумком.

За цим маленьким богохульством та за зморшками довкола рота знати було, що в неї гарний настрій. Той настрій не полишав її, рухи були енергійними, а ніздрі злегка стискалися від затамованої радості весь той час, поки батько шукав засоби, аби вилікувати Джомові його надзвичайну душу. Коли з півдня прибули цілителі, з отими своїми моторошними очима й довгими ковпаками з мавпячих шкур, — вона власноручно подала їм гарячий фініковий сік у яскравих полив’яних горнятках, усміхаючись і не підводячи очей від землі. Але їх мерзенні «оздоровчі заходи», які довели мого брата до того, що він вкрився пухирями, вчадів од наркотиків і плакав уві сні, не вплинули на його сяючу душу, а лише нагнали тінь страху в його оченята лагідної свинки. Дім наповнився смородом медикаментів, і моє ліжко перенесли в іншу кімнату; від смеркання й до світанку я міг чути тихий стогін брата, що чергувався із зойками. Вечорами моя мама клячала до молитви в маленькій кімнатці, де на старомодному вівтарі вишикувалися родинні дженат; лише в їхню силу вона по-справжньому вірила.

Джат — це зовнішня душа. Мені ніколи не подобалося, як виглядала та, що була моя: височезне чоло, на ногах кігті, довкола шиї мотузок з сухих конопель. Інші дженат були ближчі до прототипів. Пригадую, що Джомова була зодягнена в маленький камзол з червоної шкіри. Кімнатка, де вони жили, була мало чим більша за шафу і пахла смаленими травами й цвіллю. Як і більшість дітей, певний час я боявся дженат, бо вважалося — якщо твоя джат заговорила з тобою, то смерть твоя вже близько; але несерйозне ставлення до них у Тіомі вплинуло на мене й послабило