Софія Саматар - Чужинець в Олондрії (ЛП)

мій страх, отож я більше не пробігав повз вівтарну кімнатку із затамованим подихом і калатанням серця. Та ба, дивний дрож охопив мене, коли я зазирнув туди і побачив босі мамині ноги у напівтемряві, її тіло в тіні, на колінах, у молитві. Я усвідомив, що вона молиться за Джома і, напевно, гладить маленьку фігурку в червоному камзолі, аби полегшити синові страждання ззовні.

Врешті, ті нещасливі дні скінчилися перемогою братової душі. Цілителі поїхали геть, прихопивши з собою гидкий сморід; дружина мого батька знову стала звично прикрою, а моє ліжко повернулося на місце. Єдина відмінність тепер полягала в тому, що Джом більше не сидів у кімнаті для занять і не слухав повчань нашого вихователя, а натомість блукав собі у патіо під помаранчевими деревами, ведучи приємні діалоги з птахами.

Після цього батько глибоко й турботливо зацікавився мною, своїм єдиним сином на цьому світі; адже не залишалося більше жодного сумніву, що я буду його єдиним спадкоємцем і продовжу започатковану ним торгівлю з Олондрією.

Раз на рік, коли врожай перцю вже був зібраний і висушений та зберігався у великих лантухах з грубої мішковини, батько разом зі своїм ключником Стеном і супроводом служників мандрував до Олондрії, на торговища прянощами у Бейні. Напередодні вночі ми збиралися в патіо, щоб помолитися за успіх всієї виправи і попросити в батькового бога — чорно-білої мавпи — захисту для них на тій далекій чужині. Мама дуже запопадливо бралася до цих молитов, бо вона називала Олондрію не інакше як Країною Привидів і стримувалася від плачу лише з тієї причини, що боялася, аби через її сльози корабель не потонув. Вранці наступного дня, після звичного сніданку з печеної курки, меду та фруктів, батько благословляв нас і поволі рушав, спираючись на патерицю, в сині світанкові тумани. Родина й домашня челядь проводжали його, йдучи слідом до воріт, де він, з допомогою сумного й мовчазного Стена, закидав на спину своєму зажирілому мулові сідло з білої шкіри. Мій батько, разом зі Стеном, який пішки вів його мула, творив голову велетенського каравану: за ним йшов гурт челяді, несучи на плечах дерев'яні ноші з високими стосами міхів з перцем, а позад них марширувала залога міцних наймитів з фільварку, озброєна короткими ножами, луками й отруєними стрілами. За ними хлопець вів пару віслюків, навантажених провізією й наметом батька, і нарешті — третій осел ніс мішок з дерев'яними брусками, на яких батько буде записувати комерційні операції. Яскравий батьків одяг, капелюх з широкими крисами і солом'яний парасоль ще довго було видно, поки караван торував шлях поміж будинків, затінених манговими деревами, і урочисто сходив у долину. Мій батько ніколи не обертався, щоб подивитися на нас, не робив жодних рухів, лише злегка погойдувався на хребті мула. Він плив крізь ранок з грацією кита: незворушний, неосяжний.

Коли він повертався, ми встеляли патіо найсвятковішими квітами острова — суцвіттями тедіет, що потріскували під стопами, наче іскри, поширюючи гострий запах лайма. Дім наповнювався візитерами, а старі просиджували ніч у патіо, загорнуті в тонкі ковдри, аби вберегтися від вологого повітря, і цмулили кокосову настоянку. Перша дружина мого батька плакала на кухні, наглядаючи за челяддю, моя мама закручувала волосся у вузол на тім’ї й заколювала шпильками, а батько, гордий і страшенно багатий після чотирьох місяців на чужині, пив так жадібно, що слугам доводилось відносити його в спальню на руках. У такі часи він бував нестриманим. Смикав мене за вуха і називав «брунатним мавпеням». Просиджував цілу ніч при жаровні, пригощаючи старих казками з півночі; розкуто реготав, закидаючи голову назад, аж йому сльози тиснулися з очей, а одного вечора я побачив, як він у патіо поцілував маму в шию. І, звичайно ж, він щоразу дбав про подарунки: сідла й шкіряні черевики для старих, шовки й парфуми для дружин і чудові іграшки для нас із Джомом. Були серед них музичні скриньки й розфарбовані дерев'яні птахи, які вміли скакати по долівці і які слід було накручувати, обертаючи шматочок мосяжу, що стирчав з-під крил; були прекрасні іграшкові тварини та іграшкові кораблі, що просто-таки вражали детальністю виконання, оснащені реалістичним такелажем і веслами та хитромудрими крихітними мореплавцями. Він навіть привіз нам прикрашений тонкими розписами комплект омі, тобто «Рук» — складної й древньої карткової гри олондрійської аристократії, про правила якої ані він, ані ми не мали жодного уявлення, але любили мальовані карти: Кістлявий Кінь, Мосяжна Вежа. Вечорами я прокрадався й вмощувався за котроюсь із орхідей у горщиках в коридорі, що провадив од східного крила будинку до патіо; звідти я слухав батькові оповідки, прекрасніші за будь-які подарунки: про висячі сади, опіум і босоногих дівчат в домах для розваг.

Однієї ночі він мене викрив. Пройшов повз мене, важко човгаючи ногами, і місячне світло з саду дозволило йому помітити мій сховок. Він закректав, зупинився і нахилився, щоб витягти мене звідти й поставити на ноги.

— Ах… Батьку… — видихнув я, скривившись.

— Що ти тут робиш? — запитав він. — Що? Кажи!

— Я хотів… Я думав…

— Так, боги таки ненавидять мене. Дали мені двох недолугих синів. — Ляпас, якого він мені вліпив, був м'який; це страх примусив мене сіпнутися.

— Я тільки слухав. Я хотів послухати вас. Послухати про Олондрію. Тепер я піду спати. Пробачте мені. Я хотів послухати, щó ви розповідали.

— Послухати, щó я розповідав.

— Так.

Він повільно кивнув, руки в боки, купол голови рухається проти місячного світла з патіо. Обличчя ховається в темряві, дихання прискорене й натужне, наче він з чимось бореться. Кожен видих, вогненний від випитої настоянки, змушував мої очі зволожуватися.

— Я піду спати, — прошепотів я.

— Ні. Ні. Ти ж хотів послухати. Дуже добре. Фільварок — це твоя посілість за правом народження. Ти мусиш слухати про Олондрію. Мусиш вчитися.

Відчуття полегкості пронизало мене; коліна тремтіли.

— Так, — продовжував він, міркуючи. — Ти мусиш слухати. Але спочатку, молодший сину, ти маєш скуштувати.