Софія Саматар - Чужинець в Олондрії (ЛП)

Мої м'язи, не встигнувши розслабитися, знову напружилися у паніці.

— Скуштувати?

— Скуштувати. — Він згріб рукав мої сорочки й поволік мене, штовхаючи поперед себе коридором. — Скуштувати правду, — бурмотів він, спотикаючись. — Скуштувати її. Ні, надвір. В сад. Туди. Так. Тут ти дізнаєшся.

В саду було ясно. Місячне сяйво відбивалося від кожного листочка. На кухні не світилося: вся челядь пішла спати. Тільки Стен мав би чувати, та він, мабуть, був в іншому кінці дому — сидів потай в алькові над патіо. Звідти він міг бачити, коли котромусь зі старих щось було потрібно, але він не міг би почути мого плачу, а навіть якщо б і почув, то не втрутиться, коли побачить, що я з батьком. Сильний стусан у спину пожбурив мене на землю поміж кущів помідорів. Батько схилився наді мною, накривши своєю тінню.

— Хто ти є?

— Джевік Тіомський.

На іншому кінці дому злетів у небо вибух реготу: хтось зі старих вдало пожартував.

— Добре, — сказав мій батько. Він присів, гойднувшись так, що я злякався: зараз впаде просто на мене. Тоді підніс руку до моїх уст. — Скуштуй. Їж.

Щось забруднило мені рота. Смак і запах гіркоти. Я душився. Це була земля. Я відсахнувся, трясучи головою, та він схопив мене ззаду за шию. Його жорсткі й наполегливі пальці втиснулися мені поміж зуби.

— О ні. Ти будеш їсти. Це — твоє життя. Ця земля. Ця країна. Тіом.

Я боровся, але врешті проковтнув, плачучи і давлячись. Весь цей час він продовжував говорити — так, немов десь далеко гуркотів грім.

— Ти ховаєшся, ти повзаєш, аби почути про Олондрію. Країну привидів і дияволів. Для цього ти шпигуєш за своїм батьком, за тим, чия кров тебе породила. Тепер ти покуштуєш свою власну землю, пізнаєш її. Хто ти є?

— Джевік Тіомський.

— Не випльовуй. Хто ти є?

— Джевік Тіомський!

Позад нього спалахнуло світло; хтось загукав до нього з дому. Батько встав, і я прикрив собі очі від світла рукою. Один зі старих стояв у дверях, тримаючи ліхтар на ланцюзі.

— Що там таке? — гукнув він тріснутим п'яним голосом.

— Нічого. Хлопчисько не міг заснути, — відповів батько, підіймаючи мене за лікоть.

— Нічні страхи?

— Так. З ним вже все добре.

Він поплескав мене по плечу, скуйовдив мені волосся. Тіні рухалися над нами, хмари на бігу затуляли місяць.

Вчинки батька були для мене здебільшого незрозумілі, оскільки в них він керувався власними таємними й заплутаними, наче лабіринт, розрахунками. Він жив у іншому світі — світі інтриг, домовленостей, контрактів, таємного скуповування землі по всьому острову. Багато в чому він був світом у собі, цілком як замкнена сфера. Безперечно, у власних очах його рішення були абсолютно логічними — навіть те рішення, яке спонукало його, патріотично налаштованого острів'янина, привезти мені вихователя з Бейна: метра Лунре, олондрійця.

День розпочався так, як зазвичай розпочиналися дні, коли очікувалось повернення батька додому з подорожей: будинок прикрашений квітами, зроблено чималі запаси кокосової настоянки. Ми стовбичили біля воріт, помиті й напахчені, зодягнені у все найяскравіше, мама теребить спідницю, в дружини мого батька почервонілі очі. Джом, що підріс і поширшав у плечах, тихенько собі постогнував, а я нервово довбав п'ятою сандалі кам'яну плиту. Ми видивлялися в глибокій блакитній долині перший знак появи валки, та перш ніж ми її побачили, почулися дитячі вигуки: — Жовта людина!

Жовта людина! Ми перезирнулися в сум'ятті. Мама закусила нижню губу; Джом кувікнув на знак тривоги. Спочатку я подумав було, що діти мали на увазі мого батька, чия золотава шкіра, кольору шкурки нічної мавпи, була рідкістю на островах; але, звісно ж, тіомські діти добре знали мого батька і ніколи б не привітали члена ради таким невихованим вереском. А тоді згадав єдину «жовту людину», яку бачив на своєму віку: це був олондрієць, ворожбит і цілитель, який колись, ще як я був дитиною, навідався у Тіом; він носив на очах два шматочки скла, прикріплені дротиками до вух, і блукав горами Тінімавета, відрізаючи по шматочку від дерев. Пізніше я дізнався, що той цілитель написав схвально зустрінутий трактат «Про лікарські властивості соку молодого кокоса» і помер як шанований чоловік у своєму рідному місті Дейнівел; але на той момент я був певний, що це він повернувся зі своїм мішком деревних зрізів.

— Ось вони, — промовив напруженим голосом Павіт, старший над челяддю. Це справді були вони: вервечка вершників, що петляла поміж дерев. Показався плетений парасоль мого батька, його нерухома, статечна фігура, а поруч з ним — інший чоловік, високий та худий, верхи на острівному мулі. Завзятий дитячий вереск докотився до села раніше за валку, отож вона просувалася як святкова процесія, виманюючи людей з їхніх осель. Коли вони наблизилися, я побачив, що батькове обличчя сяє гордістю, а в його поставі помітно нову бундючність, властиву старим королям острова. Чоловік, який їхав біля нього, виглядав незграбним через свої довгі ноги, очей не підводив і впирався поглядом поміж вуха свого повільного мула. Він був не жовтий, а радше блідо-брунатний, кольору сирого кеш'ю; своє срібне волосся обтинав так коротко, що воно нагадувало шапочку. Цілителем-збирачем листя він не був, а був зовсім незнайомою людиною, зі срібними бровами на гладко виголеному обличчі та довгими тонкокостими руками. Коли він спішився перед домом, я почув, як мама шепоче:

— Захисти нас, Боже-з-Чорно-Білим-Хвостом, од того, хто не походить з цього світу.

Батько зліз з мула і, усміхаючись, велично ступав