Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

всі лише напівпритомні. Але вони допомагали одне одному. Вони намагатися врятувати одне одного.

Єдиноріг ішов серед них, ігнорований, забутий. Ніхто більше не мав бажання переслідувати його, переїхати однією з цих величезних вантажівок чи застрелити. Створіння вийшло у ворота і, здавалося, з кожним кроком ставало все могутнішим. Він перейшов шосе і зник поміж дерев.

— Ми зробили це, — сказала Меллорін. — Ми врятували його, чи не так?

— Так, — відповіла я. — Ми врятували його.

Змучена, але задоволена усмішка розпливлася на обличчі Меллорін.

— Ми зробили це, — повторила вона знову.

Проте я не почувалася задоволеною.

Чогось бракує.

Десь на території комплексу був чоловік, що вбив мого батька. Мені треба було поговорити з ним віч-на-віч. Мені треба було почути це від нього, і я хотіла дізнатися причину.

Я пішла до будівлі.

— Гей, — покликала мене Ґрейс. — Куди ти зібралася?

— Я мушу знайти декого, — сказала я. — Вам не обов’язково йти.

Я не озиралася. Я не очікувала, що хтось піде за мною, і я мала рацію. Коли я дібралася до головного входу в будинок, я була сама.

Вхідні двері були вирвані з петель, а світло вимкнене. Повіт­ря пропахло димом, фойє — розграбоване. Сліди від кігтів можна було побачити всюди — на підлозі, на стінах. Вікна були повибивані. Створіння тут особливо лютували.

Чиясь постать, похитуючись, виринула з тіні зали. Мені знадобилася мить, щоби впізнати в постаті Ейву — волосся було розпатлане, обличчя в синцях, а на одязі — кров.

Ідучи мені назустріч, вона спотикалася, а її очі були прикуті до дверей. Вона навряд чи помітила мене. Коли Ейва минала мене, я схопила її за плече.

— Гораціо, — сказала я.

Ейва дивилася на мене очима, сповненими сум’яття. Вона ледь помітно кивнула головою в бік коридору, а тоді відступила від мене й, похитуючись, попрямувала до дверей.

У коридорі було темно, якщо не брати до уваги мерехтливого бурштинового відблиску полум’я в дальній кімнаті. Повітря було теплим і задимленим. Я почула човгання, а за мить — постріл із гвинтівки, і ще один, і ще один. Знову човгання. Ще один постріл. Потім чоловік знайомим голосом вилаявся, коли човгання відновилися.

Відстані були дивною річчю в затемненому залі. По­заду залишилося залите місячним сяйвом фоє. Попереду, за рогом, а може, трохи далі, були відсвіти від каміна. Простір поміж ними здавався нескінченним, невідомим. Я провела пальцями по стіні й пішла за мерехтливим сяйвом та звуками попереду. Я повернула за ріг і фоє зникло з поля зору.

Тільки тоді я усвідомила присутність чогось, що мовчазно й упевнено рухалося поруч зі мною. Його дихання було м’яким і рівномірним. Без кігтів його хода по мармуру була легкою, наче шепіт. Я не могла його бачити й ледве ­чула, але я знала його через чорну нудоту, від якої холола кров, і страшну голоднечу.

Але я нічого не могла вдіяти, крім як іти далі. Здавалося, що ми прямуємо в одне й те саме місце.

Розділ тридцять перший. Відроджені ангелами

Гораціо був у своєму кабінеті, з мисливською рушницею під пахвою. Дим тут був густіший. У повітрі висіло зловісне тепло. Переляканий птах із сяючим золотим оперенням шалено тріпотів крилами під стелею. Коли я ввійшла, на крок чи два випереджаючи свого мовчазного супутника, Гораціо зробив іще один постріл у птаха, промахнувшись на якийсь дюйм. Він вилаявся й потім, побачивши мене, обернувся й направив гвинтівку на мене.

— Це твоїх рук справа? — запитав він напруженим від люті голосом.

— Я… — Не встигла я щось відповісти, як мантикора вже ввійшла до кімнати, і тепер його увага перемкнулася на неї.

Птах, відчувши свій шанс, метнувся до дверей і полетів геть. Мантикора почала ходити по периметру кімнати.

— Бачу, ти розжилася приятелькою, — сказав Гораціо.

Він направив гвинтівку на мантикору. Її вираз обличчя залишався нерухомим, порожнім та беземоційним.

— Я гадав, що ти розділяєш наші погляди, — сказав Гораціо, не зводячи очей із тварини, що обережно ступала по підлозі. — Я вважав, що в тобі присутнє бажання змінити цей світ. Але виявилось, що ні. У тобі нема нічого особливого. Ти така ж, як і всі. Паралізована страхом. Ти вважаєш мене монстром, але ти будеш стояти осторонь, коли людство нагріватиме океани й отруюватиме нашу землю та повітря. Гадаєш, цей звір голодний? Людська сила, що керує світом, голодніша за тисячі мантикор. Вони поглинуть усе прекрасне та дороге, і їм цього буде недостатньо. У нас був шанс, Маржан. Ми могли зупинити їх. Ми могли зруйнувати їхні замки та збудувати новий світ. Ми могли б відродитися як ангели. Ми могли б змінити все.

Мантикора витягнула хвіст і вдавано замахнулася, випробовуючи нерви Гораціо. Він закричав і відскочив убік, а за мить вистрілив зі страху, поціливши в підлогу.

— Ти вбив мого батька, — сказала я.

Гораціо розсміявся. Він перезарядив гвинтівку і знову націлив її на мантикору.

— Ти так вважаєш? — запитав він з недовірою. — І через це ти влаштувала хаос?

Хвіст мантикори знову грайливо висунувся, так наче дражнячись. Вона гралася з ним. Гораціо з вереском ухилився, а потім знову підняв гвинтівку.

— Ти знищила все заради цього? — запитав він.

— Я гадаю, що він намагався зупинити тебе, а ти його вбив.

— Твій батько був настільки втягнутий у все це, що він просто не міг зупинити процес, — сказав Гораціо. Вони з мантикорою наче були втягнуті в повільний, зумисно неспішний танець, намагаючись триматися одне від одного подалі. Гораціо спробував пересунути свій величезний стіл поміж собою та мантикорою, але вона відкинула його потужним помахом хвоста. — Він казав, що ненавидить брати мої гроші. — Він на мить поглянув на мене. — Але він завжди брав їх.

Мантикора знову замахнулася хвостом. Він був готовий і з легкістю відстрибнув, а тоді прицілився й натиснув на язичок.

— Чому я повинна вірити тобі? — запитала я.

Його концентрація на мить порушилася, він послабив свій палець на язичкові гвинтівки й роздратовано насупився:

— Мені байдуже, у що ти віриш.

Мантикора знову накинулася на нього, але цього разу він підняв рушницю й вистрілив. Куля поцілила мантикорі вбік, зробивши чистий, звичайний отвір, із якого за мить почала текти кров. Її тіло напружилося, і вона видала звук, схожий на воркування, але її обличчя зоставалося не­зворушним.

— Подивися на це, — сказав Гораціо з похмурим захопленням, — я поцілив у неї.

Тоді вона накинулась на нього.

Гвинтівка загримкотіла по