Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у „гніздо“ — стояв легко „цапки“ піднесений першим вагоном. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві — лежали на боці. Все буфери розторощені. Найменш потерпіли задні вагони з арештованими.

Із сім десятків чекістів і червоноармійців — вже були перебиті.

В живих залишили лише начальника — довгов’язого і довгоносого жида в скіряних штанах і куртці. Стояв зв’язаний, трясучись усім тілом, коло Петренка. Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона...

— На біса вони то тягнуть? — Питаю Петренка.

— Я приказав... Товарищі усі стіни в вагонах — буржуйськими килимами пообвішували... А ми собі ними обвішаєм землянки на зиму в Холодному Яру... Все таки — для ока приємніше... Патефон до того, самоварчик, срібна цукерничка... Шкода самовари потовклися...

Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи... Та вже таки найприємішою „здобичею“ було життя тридцяти двох селян, що замісць льоху Чека у Знам’янці — попали між нас. Потяг вертався з „операції“ в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; де у кого — роспухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище — Грозний — допитував, їх запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.

Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до „Грозного“ руки з розпухлими пальцями:

— Мамцю моя!.. Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати — що так будемо знайомство кінчати... Пане отамане! — звернувся він до Петренка, — я вже з вами до смерти! Але жидка цього — мені подаруйте!.. Як би ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов — то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати тому не первина: від царської поліції не так ще набрав був!..

Принесли нам хліба до потяга в Олександрівці: моя жінка — місяць як оженився — та отого з вибитими зубами сестра — дівчина...

Так він приказав забрати їх до вагону, роздягли, як мати родила і давай потішатися... Самі — начальники, а потім китайців конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та тішилися...

Скрипнув зубами і легенько делікатно погладив „Грозного“ по обличчі.

— Йослику. Я ж з тобою потішуся у лісі...

Йослик цокотів зубами і розгублено оглядав темні постаті повстанців.

Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців — підпалили вагони. Охотники носили з тендера і підкидали до вогню ще й вугля. Дід Гармаш, що не відставав від бриґади і чувся прекрасно — при світлі палаючої теплушки накручував патефон, відганяючи цікавих:

— Пашол вон ти мужицька морда! Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!

Під загальний регіт, жіночий голос, під акомпаніямент балалайки — заспівав московського „Ухаря купця“. Дід, якому бракувало ще чотири роки до сотки — збив на потилицю шапку, свиснув і пішов пританцьовувати коло патефона.

Під’їхали підводи. Склали на них новонабуті „панські речі“. Поклали на одну холодноярця вбитого в перестрілці з чекістами і вирушаєм вздовж лінії, попід лісом.

Коло першого містка „алхемик“ побив кольбою „кондуктора“, що наробив йому встиду. Апарат мав видно вже якісь недостатки і підірвати заложену під місток пачку піроксиліну — відмовився. Мусів Соловій вернутися конем і підпалити бікфордовим шнуром.

„Алхемик“ мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці — почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам’янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.

З Хмарою попращалися — пішов у Чорний ліс, ближче своєї „столиці“ — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і отаборюємося днювати у лісі поблизу „Вовчого шпиля“.

-------------------------

На стоянці випитуємо „Грозного“, що знає цікавого, в першу чергу про тайних аґентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе „на службу“. Та Петренко „дарує“ його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджуються — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було „потішніше“.

Богданівець, що з дитячою радістю „припадав“ коло чекіста, іде в ліс; вернувся взяв з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.

Зацікавлені, що богданівець видумав — йдемо з Петренком і Василенком назирцем.

Станули коло майже метрової купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив’язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдався вниз головою, утикаючись нею в муравлище. Богданівець розв’язав йому руки і плюнувши діловито в долоні почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини — закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря — кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і „гойдом“ берізки — йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров’ю обличчі, потекли перші струмочки...

Залишаю „місце страти“ і йду перейтися лісом. Оподалік табору зауважую між деревами постать, що сиділа на пеньку, плечима до мене, з похиленою головою. Тихо підкрадаюся і стаю за плечима Олі. По дитячому безсило схлипувала, час до часу приглушено стогнала, наче намагаючись пересилити якийсь неймовірно важкий біль. Кладу їй руку на плече:

— Олю, чого ти?..

Уткнула обличчя в коліна і замовкла. За хвилину піднесла голову вже спокійна. Лиш червоні очі й рештки спазм ще зраджували, що було перед хвилиною. Усміхнулася винувато і жартівливо.

— Йослика мені жаль, — його хлопці будуть певно, мучити...

— Не говори дурниць, Олю... Ти носиш якийсь біль в душі... Я те давно зауважив... Поділися зо мною — тобі буде лекше... Ти стратила когось