Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Заплакані ще очі глянули глузливо:

— А ти що, може хочеш заступити?..

— Не треба так, Олю, — сама знаєш, що маю до тебе хороше чуття... Як до сестри по зброї і... от такої, химерної молодшої сестрички...

Очі посумніли.

— Як любиш мене такою хорошою любов’ю — то залиши мене саму... І не кажи нікому...

В голосі була щира і благаюча нотка.

Залишаю її і йду до табору.

Оля прийшла за півгодини така як завжди: весела й жартівлива.

Підвечір вирушаєм до Мельників.

Минув день і другий. Холодноярці болюче переживали чутки про події на Заході. Селяне, що мали синів в український армії й сподівалися вже їх скоро у гостину — посумніли. Вернулися розвідники, що не вспіли прилучитися до нас на поході. Оповіли, що большевики радіють замиренню з поляками, кажуть, що мир з ними треба заключити за всяку ціну, щоб кинути всі сили на Врангеля і „бандитів“. Болючою була новина, що наше військо, зударившись з ворогом, вже без союзника, під натиском зконцентрованих проти нього червоних частин — відступає з боями до Збруча.

-------------------------

Другого дня мали гостя — прибув із Звенігородщини отаман Лютий. Сівши за стіл у хаті Чучупаків, Лютий пригадував, як гостював у ній три дні минулої зими; обговорював з покійним Василем Чучупакою плян спільних операцій на весну. Не склалося, як гадалося[22]...

Вислухавши оповідання Петренка про смерть Чорного Ворона, Лютий перехрестився:

— Вічна пам’ять! Ворона — знав я добре. Підлягав мені якийсь час, як був я із загоном на Херсонщині. Словний був покійник і обов’язковий...

— А що доброго у ваших краях, пане отамане?

— Доброго?.. Не охота й оповідати. Та почну, як то кажуть, з кінця. Займав я із загоном Звенигородку, як звідуни донесли, що ціла армія Будьоного іде в напрямку нашої місцевости. Обрахував я, що на третій день можна вже сподіватися рогатих гостей.

Загін у мене, так собі, ні великий, ні малий — 350 кінних та 1600 піших. Покидаю Звенигородку, щоб уникнути бою самому і посилаю зв’язків до всіх отаманів, щоб збиралися в район Лебединського манастиря. Думаю — збереться більша сила — можна буде дати будьоновцям прочухана, щоб пам’ятали Україну. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка — утекав перед будьоновцями в степ. Пропоную, щоб залишився і об’єднався з нами; він пропонує мені, щоб іти разом з ним на Херсонщину. Переконую його, що не добре задумав, бо і вся армія будьоновська іде в тому напрямку на Крим. Як переможуть нас будьоновці тут — то ліс наш батько, а там — голі степи.

Не послухав — пішов у свою дорогу, а я у свою. Догнав мене Гризло із загоном, що одержав мойого листа. Об’єднавшись ідемо до Лебедина.

Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко — здоровений дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні — чиста тобі копія кошового Сірка — тільки булави бракувало. Загін у нього добрий — сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата... Набоїв — величезний запас...

Запросив нас Яблочко до своєї „резиденції“ — до села під Лебединським лісом. Передали повідомлення, щоб всі отамани туди йшли.

У „царстві“ Яблочка — харчів, фуражу — заваль; приняли нас гарно. Сам він далеко від „резіденції“ не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і назад до садиби і носа не показували.

Ждем день-другий на отаманів — нема нікого. З Черкащини прибув тільки загін — 120 кінних. А тут повідомляють, що будьоновці вже у двадцяти верстах.

Зібрали ми разом три тисячі озброєних. Перейшли до другого села — там церква старовинна і піп — наша людина, ідейний чоловяга. Посвятили там зброю, дали присягу: або ворога з України виженем, або вмрем чесною смертю за батьківщину.

Стали обідати — було по другій годині — повідомляють нас, що перші відділи будьоновців у Лебедині, вже стали на ночівлю. Вісім верстов від нас... По селах круг Лебедина — теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати добре до ночі, що де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи — напасти на будьоновців. Посадити усіх людей на коні, пару гармат прикупити — тоді можна партизанити. Кіннота помучена походом, спати буде добре... Гризло мене підтримав, та Яблочко з помішником уперлися. Кажуть: нападати на п’ятнадцять тисяч доброї кінноти і заводити з нею боротьбу — це божевілля!

Та боротьбу заводити — кажу — дійсно божевілля, але захопити із три тисячки коней і зникнути — навіть зовсім мудра річ. Нагадую їм, як нас триста у Мокрій Калигорці — червону дивізію вночі обеззброїли. Не погоджуються, краще — кажуть — переховатися у лісі поки головна сила перейде, а тоді напасти на задні частини і обози. Ну добре — кажу — а як про нас довідаються і самі нападуть? П’ятнадцять тисяч кінноти!.. Тоді пиши — пропало... Як боїтеся самі напасти — то ходім відразу до Холодного Яру. Там і ліси неприступні для кінноти і спільними силами щось придумаєм...

Яблочко уперся: — Нікуди не піду! Я у своїх лісах — ніякого чорта, не то що Будьоного — не боюся!

Уговорили і мене. Щоб замести слід — виступаєм в один бік, а увечері робимо круга і до Лебединського ліса. Переймаю на себе керівництво. Висилаю кінні застави з наказом слідкувати за дорогами і нікого не зачіпати. Сотникам наказав стежити, щоби хто із козаків вночі додому не захотів навідатися, бо як упіймають і довідаються, що тут стоїмо — буде зле.

Раненько, яблочкові кіннотчики, що були у заставі — тягнуть до штабу тринадцять кінних будьоновців — квартир’єрів. Піймали на дорозі, а декілька утекло. Ого — думаю — буде робота! Вириваймо — кажу отаманам — поки не пізно до Холодного Яру. Заспокоюють, що будьоновці спішаться на врангелівський фронт — не будуть затримуватися. Полонені підтверджують, що наказ є не затримуватися. А тут застави доносять: перші полки ідуть недалеко ліса — минають нас. По полудні шпіка червоного у лісі піймали — признався, що послали розвідати де стоїмо та яка у нас сила. Та як перші полки пішли не затримуючись — чомусь і мені стало видаватися, що перейдуть, не мають часу.

За ніч — ще із п’ятьдесять верхівців будьоновських наловили застави по дорогах.

А годині в дев’ятій ранку — летять застави: кілька полків наступає на ліс. Вирушаєм у глиб ліса — а й там лави кінноти. І