Ярослав Іванович Ярош - Судний день

«Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго, довго кров степами текла-червоніла»…Зі шкільної парти ми пам’ятаємо, як Шевченко у своїй безсмертній поемі «Гайдамаки» «скликав» у Холодний Яр відважне гайдамацтво, а ми з хвилюванням слідкували за долями Гонти, Залізняка і Яреми Галайди. Та чи було все саме так, як описував Великий Кобзар? Як зараз нам ставитися до кривавих подій Коліївщини? Що це було: стихійне повстання українського селянства, спланована війна за відновлення незалежності Української Держави чи «багатоходівка» Російської імперії?На це питання дає відповідь новий роман Ярослава Яріша «Судний день». Його сюжет заводить нас у жорстоке ХVІІІ століття, де поміж темних пущ Холодного Яру та глибоких байраків запорозького степу кувалися свячені ножі, у той час як у замках і палацах жирувало знавісніле від безкарності панство. Ось-ось «заспівають треті півні», впаде іскра у порох і велике пожарище затопить всю Україну, спом’янувши горді часи Хмельницького і Палія.Усе ніби й просто… Але була ще й третя сила…

© Я. І. Яріш, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Десятки коней голосно тупотіли, піднімаючи хмару куряви. Дощику не було уже кілька тижнів, тож пилюка на дорозі стояла мало не по кістки. На небі – ні хмаринки. Сонечко пригрівало добряче, так що з-під шапок виступив рясний піт. Коні смерділи по5том, а від них той запах передавався і на людей. Понад усе хотілося скинути із себе кавалерійські лати, розігріті сонцем, і шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович їхав попереду, поруч із ним тримався той самий біскуп, що його не допустила до церкви мліївська громада, а позаду – озброєні жовніри. Із мліївцями потрібно було розібратися, до того ж так, аби іншим наука була.

Будучи на королівській службі, Воронович не поділяв таких методів. Він був ротмістром однієї з корогов так званої української партії, тобто військових підрозділів, що були дислоковані на українських землях. Пан ротмістр розумів, що військові не повинні втручатися до справ релігійних, але тут закрутилося трохи по-іншому. Політика. А де політика – там і гроші…

Жовнірська кавалькада минула перші дерева, що росли край дороги при в’їзді до міста. Тут пан ротмістр зауважив кількох дітлахів, що бавилися в пилюці, призупинив коня, але хлопчаки, вгледівши чужинців, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навіть якби пан ротмістр захотів їх спіймати, це було неможливо. Воронович не став поспішати, а уважно слідкував своїм поглядом за дітьми, котрі тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бік церковної дзвіниці.

«Що ж вони замислили?» – якось не відразу збагнув ротмістр, як раптом закалатав дзвін. Бив тривожно і дуже дзвінко, розливаючись від дзвіниці по цілому місту.

«От малі бестії», – про себе вилаявся Воронович і приострожив коня.

Коні мчали клусом, піднімаючи куряву і ризикуючи потоптати старих і малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне відчуття пробудив у панові ротмістру цей тривожний дзвін…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зі своїх хат, однак тут же ховалися на свої обійстя, побачивши кавалькаду ворожих вершників. Дорога робила чималий гак, так що доки жовніри доїхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кілька людей крутилися біля церкви, але з приїздом вершників усі кудись позникали.

Приїхавши на місце, Воронович легко зіскочив з коня, піднявся східцями і спробував відчинити двері церкви. Марно – були зачинені. Тут же наказав жовнірам:

– Ламайте двері. Решта – зганяйте сюди хлопів. Зараз превелебний біскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидіти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдіть мені попа і пономаря та швидко сюди.

Жовніри розбіглися виконувати наказ ротмістра. Кілька з них почали виламувати молотом двері. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до біскупа:

– Святий отче, ідіть готуйтеся до служби, а мої люди назганяють хлопів. Клянуся небесами: ще сьогодні до вечора ця церква буде наша – і всі мужики приймуть унію..

Біскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг він як слід розставити своїх людей, як раптом біскуп вибіг з церкви, прорік обурено:

– Єзус-Марія, та це святотацтво нечуване! Як мені проводити службу, коли тут немає ні Євангелія, ні Божих дарів, ні церковного начиння! Навіть підсвічники поховали!

– А каса церковна?

– Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала. Це просто нечувано!

Воронович оглянувся на своїх людей.

– Знайти! – коротко наказав.

Ротмістр раптом зрозумів: їх тут чекали, готувалися. Він вже усвідомив, що привести цих людей до унії буде важко, але навіть не думав здаватися: вже надто часто за останній час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край…

Жовнірство розійшлося по дворах – і тут містечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовніри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили їх гуртами на майдан. Нарешті притягли титаря місцевого. Воронович подивився на нього: чомусь відразу згадав собі Мельхіседека… А ще сотника Харка, котрий добровільно віддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхіседека. Ні, цей титар не був подібним на героя – простий міщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срібною памороззю сивини.

– У тебе ключ від церкви?

– У мене. Тільки ж навіщо він зараз – і так двері рознесли? – запитав, ніби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмішка, навіть не страх, а жаль.

Їхні з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнір.

– Ну що ж, Даниле, скажи мені, будь ласкав, де ти заховав те, що виніс із церкви?

– Не скажу.

Пан ротмістр чекав чогось другого. Він думав, що цей чоловік зараз почне крутити, мовляв, не я і хата не моя.