Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          Перші дні лютого відзначилися нестерпними морозами. Такого холоду я не пам’ятала з дитинства. Останній раз зима так лютувала, коли я навчалась в другому класі. Тоді ще відмінили навчання в школі, подарувавши дітям додаткові вихідні. Як і всі діти, я раділа цьому.

          Наближався день народження Леона. І чим ближче підходило восьме число, тим більше я нервувала. Я ніяк не могла визначитись з подарунком для нього.

          Я обходила купу крамниць, перебрала безліч варіантів, але все було не тим, що я шукала. Неповторне й особливе – ось, що мені було потрібне. Та нажаль, я ніяк не могла знати такого подарунка.

          - Як вдома добре! – вигукнула я, знімаючи шапку й рукавиці. – Я страшенно змерзла! – Леон допоміг мені зняти верхній одяг і взяв мої руки в свої.

          - Ти наче крижинка! – Він підніс мої долоні до рота і почав зігрівати їх своїм теплим подихом. – Ходімо у вітальню, погрієшся біля каміну.

         Ми пройшли у кімнату і Леон ввімкнув його на повну потужність. Прихопивши з дивану декілька подушок, я кинула їх на м’який килим, що лежав поруч з каміном і зручно вмостилась, насолоджуючись теплотою. Останніми днями я частенько так робила.

          - Я приніс вина. – сказав Леонід і присів біля мене. Він подав мені келих з багряним напоєм. – І фруктів. – додав він і поставив тацю на підлогу.

          - Дякую. – промовила я і пригорнулася до нього. Леон обійняв мене й ніжно поцілував волосся. – Як я вже втомилася від цього холоду! – обурено промовила я.

          - Хочеш вже тепла? – посміхаючись, запитав мене він.

          - Не те слово! – емоційно вигукнула я. – Не проти опинитись зараз там, де клімат не такий суворий.

          - І яку б країну ти обрала? – Леон зробив декілька ковтків вина і з цікавістю подивився на мене.

          - Беззаперечно – Італію. – промовила я. – Обожнюю її! – сказала я із захватом.

          - Ти вже там була? – спитався Леонід.

          - Минулого року їздила в турне. – відповіла я. – Закохалася в неї з першого погляду.

          - Як я в тебе. – прошепотів він мені на вухо. Мурашки пробіглися по моїй шкірі. Я не розуміла від чого саме: чи від його слів, чи від легкого дотику його губ.

          - До речі… - намагаючись тримати себе в руках, промовила я. – В мене на флешці є фотки звідти. Зачекай хвильку, я зараз її принесу.

          Я випила вина і поставила келих на столика. Відшукавши в косметичці флешку, я вставила її в смартфон і прийнялась гортати фотографії, які зробила, будучи в Італії.

          Леон сидів поруч і спостерігав за мною, ніжно погладжуючи мене рукою.

          - Дивись. – сказала я і показала йому на телефон. – Це я в Мілані. Біля оперного театру «Ла Скала». – Я погортала декілька фоток, які я зробила на його фоні. – Нажаль, мені там не вдалося побувати. Ми були обмежені в часі й я не мала можливості роздивитись Мілан.

          - Це дуже гарне місто. – промовив Леон. Я обернулася і подивилась на нього.

          - Ти там був? – здивовано спиталась я.

          - Не одноразово. – відповів він. – Ось ці знімки, – Леон показав у бік стіни, на якій висіли чорно-білі картини з міським пейзажем. – Це вулички Мілана. Я зробив ці фотографії декілька років тому.

          Нарешті я зрозуміла в чому справа. Відчуття дежавю виникало щоразу, коли я дивилася на ці зображення.

          - Оце так! – сказала я і посміхнулась. - Я то думаю, чого мені весь час здавалось, наче я там вже була.

          Леон посміхнувся мені у відповідь і запитав:

          - В яких ще містах Італії ти була?

          - Флоренція, Венеція, Рим. – перелічила я. – Часу було мало на те, щоб побачити всю їхню красу. Але вечірня Флоренція – це щось. – захоплено промовила я. – Зараз покажу тобі фото.

          Я прогорнула декілька зображень, щоб віднайти потрібну фотографію. На ній був відображений вид на вечірнє місто.

          - Площа Мікеланджело. – сказали ми в один голос.

          Мій погляд був здивований, а Леонід дивився на мене і посміхався. Я зрозуміла, що він теж тут був.

          - Навіть не знаю, що й сказати. – промовила я й посміхнулася йому.