Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

гар­не. А те­пер? Те­пер ділив її від то­го лиш час.

- Все те бу­ло та­ки ду­же гар­не! - відоз­ва­ла­ся во­на на­раз вго­лос і спог­ля­ну­ла на йо­го.

- Що та­ке?

- Все те, що бу­ло; ми­нувшість. Чи не так?

- Для ме­не во­на мерт­ва.

- А для ме­не ні!

- Це зви­чай­но так у жінок.

- Що?

- Ну, жінки ко­ха­ються зви­чай­но в ми­нув­шості.

- А муж­чи­ни ні?

- Взагалі ні. В муж­чин пе­ре­важ­но бу­дучність на оці.

- Отже, й у вас так?

- Чому би і в ме­не не ма­ло так бу­ти?

- Давніше бу­ли в вас інші дум­ки.

Він сміявся.

- Давніше!

- Ви пе­ре­ко­ну­ва­ли ме­не, що не віри­те в ніяку бу­дучність.

- Я був огірче­ний; я був хлоп­цем. Хто би, впрочім, роз­би­рав такі сло­ва!

Вона ди­ви­ла­ся зчу­до­ва­на на йо­го.

- А я ду­ма­ла…

- Ви ду­ма­ли! Я сам ду­мав тоді, - ка­зав він, усміха­ючись, - зна­чить: в тій хви­лині ду­мав, ко­ли го­во­рив це. Од­нак, бо­же мій, час із своїми про­ява­ми не ми­нає поп­ри чо­ловіка безслідно. Йо­го по­ри­ває мо­гу­ча струя жит­тя з со­бою, і кож­дий рік, ба кож­да дни­на відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідо­мо. На влас­ти­ву квінте­сенцію жит­тя при­хо­дить чо­ловік аж з ча­сом. Впрочім, я мав тоді по­час­ти й слушність. Бу­дучність - то як блуд­не світло. Во­на спи­няє ужи­ва­ти кра­си жит­тя, во­на - то старість. В по­гоні за нею розд­роб­люємо си­ли і лед­ве до­ба­чуємо те, що нам по­дає те­перішність.

- Це прав­да, - відповіла во­на за­дум­чи­во. - Іде го­лов­но о те, як влас­ти­во чо­ловік за­хо­вується суп­ро­ти жит­тя.

- Так від то­го за­ле­жить чи­ма­ло. Я пе­ресвідчив­ся, що ще най­мудріше за­хо­ву­ва­ти­ся па­сив­но і дба­ти пе­ре­дусім о се­бе.

Її очі за­ми­готіли.

- Значить, не ба­жа­ти нічо­го, не да­ва­ти нічо­го, бу­ти нед­виж­ним, мов та баг­нис­та во­да? - про­мо­ви­ла з пе­ре­лет­ним усміхом.

Він спа­ленів.

- Чому не ба­жа­ти і не да­ва­ти нічо­го? Я не ду­мав так. Я ду­мав, що все має свій час і нас­ту­пає са­мо со­бою. Прис­ко­рю­ва­ти які-не­будь події або об'яви - то не­ро­зум­но, і не­ма нічо­го по­ганішо­го і шкідливішо­го над пе­редв­часні тво­ри. Во­ни при­га­ду­ють каліцтва. Моя філо­софія ди­ше му­жицт­вом, - до­дав опісля глум­ли­во, - не прав­да?

- Мужицтвом? О, ні - але ма­ло­душністю! - відповіла сум­но. - Жда­ти! Бо­же мій, все, все лиш жда­ти! - Ці сло­ва ви­мо­ви­ла з яко­юсь гіркою роз­пу­кою.

- Але ж ви чудні!

- Ждати! - пе­ре­би­ла во­на йо­му не­тер­пе­ли­во і мов сліди­ла чим­раз далі за яко­юсь дум­кою. - І чо­му? Ах, ми та­ка низько­ду­ма­юча ма­са, що не вміє оду­шев­ля­ти­ся! Чи я не ка­за­ла вже раз цього? Сот­во­ри­ти щось та­ке, що по­ри­ва­ло би! Та ма­са з са­мо­го ожи­дан­ня і невільни­чої по­дат­ли­вості за­па­ла в нидіння. Чо­му в нас так ма­ло гор­дості і відпор­ної си­ли, так ма­ло нак­ло­ну до ве­лич­чя, так ма­ло по­ривів до мо­гу­чості? Чо­му, чо­му во­но так?

- Не судіть зас­ко­ро, - відповів він жи­во, - тих, що в них не відзи­вається ще кров бу­дуч­ності. То не є ще ніяка си­ла і ніякий пос­туп!

- Я за­суд­жую тих, що мо­жуть більше зро­би­ти, як дба­ти про бу­денні цілі, або що слу­жать лиш партіям. Чо­му не слу­жи­ти в спосіб гар­ний своїй вітчизні або хоч сво­му та­лан­тові? Але ми - ні! - пов­то­ри­ла ще раз гірко, - ми не горді, ми най­ми­ти з при­ро­ди і вміємо лиш жаліти­ся! Не­на­вид­жу тих, що лиш про­ли­ва­ють сльози, як і тих, що не ма­ють в собі теп­ла!

- Я та­кож; але я маю в собі теп­ло.

Вона усміхну­ла­ся, а відтак за­ди­ви­ла­ся на свої білі тонкі ру­ки.

- І то­му, що я тут у вас, тре­ба і вам дізна­тись про це теп­ло.

Це ма­ло дзвеніти жартівли­во, од­нак йо­го ли­це зміни­ло на­раз свій виг­ляд, і він усміхнув­ся нер­во­во-ви­му­ше­ним сміхом.

Вона ди­ви­ла­ся на йо­го до­пит­ли­во, май­же нес­покійно, але не обізва­ла­ся.

- Це, ба­чи­те, в тім річ, що я за­ру­чив­ся…

Мовчанка.

Її ли­це побіліло і мов за­де­ревіло, а ус­та стра­ти­ли м'яку рух­ливість.

- Так?

І знов мов­чан­ка, а опісля знов:

- Так! - Він ви­мов­ляє це зміне­ним на­раз, май­же по­га­ним го­ло­сом, а пог­ляд у йо­го несміли­вий, здичілий. - З донькою мо­го ше­фа, ад­во­ка­та Мілле­ра. Знаєте, во­на зветься Ван­да.

- Ванда?

- Так. Ад­же ви її знаєте!

- Я не знаю… так… з ви­ду!

І во­на не має більше що ка­за­ти. Не має зовсім нічо­го і не знає нічо­го.

Він блідий мов крей­да, гля­дить на неї, як во­на пе­ре­со­вує ско­ро перс­тені на пальцях, гля­дить на її довгі вії і як во­на мов­чить.

І ніби що ж там та­ко­го ста­ло­ся, що не об­зи­вається; не­хай би лиш од­ним слівцем!… Але ку­ди вже їй до бесіди! Прос­то заніміла.

Що за стра­шен­но дур­на, упо­ко­ря­юча хви­ли­на! І во­на мов­чить якось див­но. В ній трем­тить наг­ляд­но жит­тя, ска­зав би-сь, і в най­меншім пальчи­ку нер­ви нап­ру­жені до край­ності, і з цілої її істо­ти рветься щось на во­лю, але ус­та мов по­ра­жені…

В яке огид­не по­ло­жен­ня заліз він - ух! Пе­ред ним ле­жа­ла книж­ка, по­езії Гей­не. Ухо­пив­ши книж­ку, ухо­пив її без дум­ки, і йо­го очі спи­ни­ли­ся на першім стиш­ку:

Teurer Fre­und! Was soll es nut­zen,

Stets das al­te Li­ed zu le­irn?

Willst du ewig bru­tend sit­zen

Auf den al­ten Li­ebe­se­i­ern?

Ach! Das ist ein ewig Gat­tern,

Aus den Scha­len kri­ec­hen Kuch­le­in,

Und sie pi­ep­sen und sie flat­tern,

Und du sperrst sie in ein Buch­le­in. [142]

Він верг книж­ку від се­бе і мов ожив в тій хви­лині. На йо­го на­хо­дить щось, щось давнє, доб­ре знай­оме, щось, чо­го він не роз­би­рав ніко­ли. Не яка дум­ка, спо­мин, це щось зовсім інше. Це щось сильне, зух­ва­ле, гор­де, уп­ря­ме, що пе­ре­ма­га­ло йо­го не раз при стрічі з нею і чо­му підда­вав­ся завсігди.

І на йо­го ус­тах з'явив­ся на­раз глум­ли­вий усміх. Він звер­тає го­ло­ву в ту сто­ро­ну кімна­ти, де Діана роз­тяг­ла­ся знов до спан­ня, і го­во­рить го­ло­сом, мов­би нічо­го не ста­ло­ся:

- Діано, ти гар­на звірю­ко, хо­ди сю­ди!

Саме в тій хвилі підве­ла і На­тал­ка го­ло­ву, її пог­ляд ве­лич­ний, па­ла­ючий і ост­рий за­ра­зом.

- Ви її лю­би­те? - спи­та­ла.

- Ах, ад­же во­на пре­гар­на со­ба­ка!

- Ні, я ду­маю про ва­шу суд­же­ну…

Він звер­тається блис­ка­ви­цею до неї, і по йо­го лиці роз­ли­вається га­ря­чий рум'янець. Опісля вик­рив­ляє з по­гор­дою ус­та і мо­вить з при­тис­ком:

- Розуміється, що люб­лю її.

І він не­на­ви­дить її вже, і за то од­но пи­тан­ня. Що за ша­ле­на, без­лич­на відва­га, пи­та­ти йо­го о це!

Він відчув, що між ним і нею всту­пи­ло щось, щось важ­ке, по­га­не. Він спо­ти­кається на тім, і