Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він ненавидить її. Ненавидить все, що йому здавалося на ній ліпше і тонше; ненавидить, бо відчуває, що в неї є «раса» і що їх ділить степінь чистоти.
- За чотири неділі відбудеться наше вінчання, - говорив далі з огидною пихою. - Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.
- А панна Марія?
- Що ж?
- Вона переселиться до вас?
Він зачудувався:
- Чому до мене?
- Отже, ні?
- Я не бачу найменшої причини до того…
- Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.
Він засміявся насилу.
- Це була романтика. Слава богу, я її вже позбувся.
- Ви вже стільки позбулися!… - Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамітним, роздразнюючим усміхом.
Він скипів.
Вона корить його і б'є в самі найвразливіші місця. Вона його знає, його, котрого деінде цінять так високо… Однак хто вона така, тота зарозуміла креатура? [143] Чим вона вища від його, що так кидає йому погордою в очі?
- Я вже не одного позбувся, - промовив він, - але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволі сили.
- Ви справді спосібні…
І з якою інтонацією вимовляла знов ті слова, чи не іронічно? В нім збурилося все нутро. Він піднісся з свого місця. Обоє гляділи на себе палаючими очима.
- Чого ви властиво від мене хочете? - спитав він.
- Чого ж би я могла від вас хотіти?
- Чому зневажаєте мене?
- Хіба я зневажаю?
Він трохи не казиться від сих слів.
- Я відчуваю, що я у ваших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ваших очах безчесний і зрадник. Я у ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я, певно, і негідний носити ім'я «муж»! Що ви собі властиво думаєте?
Вона мовчала і не рушалася з місця. Стояла оперта спиною до стіни, змінена, і підвела лише трохи вище голову, щоб її також опісля сперти до стіни.
- Що ви собі думаєте? Питаюся ще раз!
- Тепер я думаю, що найкращою ілюзією в моїм житті були ви для мене. Він витріщив очі на неї.
- Що? Ілюзією? Дякую!
- Ілюзією, котру я, впрочім, боготворила. Тепер мені жаль.
Він усміхнувся цинічно.
- Страшно жаль. - Вона говорила, усміхаючись слабо, а її великі очі блукали безцільно понад його голову. - Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив ніхто так, як я, і, може, й не буде так любити. - І під час тих слів покрила смертельна блідість її лице. - Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилини, в котрій ми перший раз розсталися, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.
- Другий раз я благав вас іти зо мною! - боронився він. - А ви відопхнули мене від себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловік і хотів ділити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастя.
- Правда, - відповіла вона, - я не хотіла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є., уявляла собі, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнішу істоту; в таку, до котрої і я, і другі могли би молитися. Я чула вже тоді, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотіла в глибині душі своєї статися вам. Чи я бажала чогось справді неприродного? В моїх очах чоловік щось дійсно божеське, хоч - як ви раз казали - він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення! Відмовивши вам, я не хотіла, щоб ви пішли і стали вперед «великим паном». О ні! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстей. Я хотіла перед вами коритися без краски на лиці. Того хотіла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумілися. Ви казали мені, що в мене нема змислу для дійсного життя; впрочім (вона усміхнулася гірко), може й нема!
- Навіть посада компаньйонки була вам миліша, ніж замужнє життя зі мною! - говорив він тремтячим, зворушеним голосом.
- Я бажала закоштувати хліба, заробленого власними руками! - відповіла вона. - Я хотіла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пішла, якби жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути, ви це знаєте. Мені показали двері, тому що я не хотіла віддаватися за Лордена, - чи, може, було мені піддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду і холоду, бо я не боюся і смерті, Впрочім, я чула в собі силу і тому пішла; чи то було неправе?
- Ви вимагаєте від чоловіка забагато! - сказав він - Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тім ви помиляєтеся… і тому…
- Я, Орядин, я? - перебила вона йому і розсміялася. - О, я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці суть і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому! - і в тім я помилилася! - А коли він мовчав, говорила вона далі: - Скажіть, як мені жити в теперішніх обставинах, щоб моє життя стало подібне до життя вдоволених, або ні, - закинула живіше, - скажіть мені радше, яку роль надали ви українкам або й мені, напр., нині, заявляючи мені свої заручини з полькою?
- Роль вам? - промовив він, зчудований.
- Так; на вашій українській шахівниці…
Хвилину дивився він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усміх на його устах і, шукаючи очима за шапкою, обізвався:
- А,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.