Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Надворі лю­ти­ла­ся завірю­ха так, що зас­ло­ню­ва­ла всяк­ни вид.

Вітер бив снігом о ши­би, роз­но­сив йо­го ціли­ми ма­са­ми, вив за уг­лом ха­ти і в ко­мині.

Ах, ко­ли б во­на уміла му­зи­ку, напр., вміла гра­ти на фор­теп'яні, або ко­ли б хоч ма­ла фор­теп'яно у се­бе. Во­на вик­ли­ку­ва­ла би по­оди­нокі то­ни і вслу­ху­ва­ла­ся би в них. Во­на прис­лу­ху­ва­ла­ся би їм ще й тоді, ко­ли б во­ни, розп­ли­нув­шись уже в зав­ми­ра­ючий звук, існу­ва­ли б лиш в пам'яті. Тоді не бу­ла би її ду­ша та­ка са­мот­ня…

За нічим їй не жаль, лиш за тим, що її не вчи­ли му­зи­ки. О, яка си­ла чут­тя пішла би в неї в то­ни! Ні, вся її си­ла вил­ля­ла­ся б в них, і во­на чу­ла­ся б щас­ли­вою, її гру наз­ва­ли б, мо­же, по­ри­ва­ючою, а тим ча­сом її дум­ки приг­ноб­лю­ва­ли мов не­ду­га!

Якби те­пер Оря­дин прий­шов, са­ме те­пер в ту завірю­ху, як би во­на ра­ду­ва­лась!

Впрочім, це не бу­ла прав­да, що він же­ниться з тою «з пле­чи­ма». Во­на не ба­чи­ла їх більше ра­зом, а од­на з її знай­омих оповіда­ла їй, що він кеп­кує собі «з тої» і що во­на йо­му цілком бай­ду­жа. Пе­ред кимсь там мав навіть ска­за­ти, що ста­рий му­сить ро­зум своєї доньки доб­ре маєтком наш­ту­ку­ва­ти, [139] бо во­на своїми «при­ват­ни­ми чес­но­та­ми» не прив'яже ніко­го, і що в неї вип­ле­кані лиш панські прим­хи. Мо­же бу­ти, роз­повіда­ла, що то во­на за­лю­би­ла­ся в нім, але він в ній лед­ве. Впрочім, що йо­му шко­дить бу­ва­ти в такім еле­гантнім домі? Во­на не вірить, щоб він з нею же­нив­ся; він зай­ме нині-завт­ра не­за­ви­си­ме ста­но­ви­ще і по­ве­де до шлю­бу яку доньку своєї нації…

Отже, її комбінації бу­ли фальшиві, і во­на за­суд­жу­ва­ла йо­го несп­ра­вед­ли­во; во­на мо­же з ним знов го­во­ри­ти. Во­на й не ба­жає від йо­го чо­го іншо­го, він їй бай­ду­жий. Не­хай лю­бить, ко­го хо­че, не­хай ним другі кер­му­ють, але прий­ти до неї і по­ба­ла­ка­ти з нею мо­же він. Чо­му во­на має про­во­ди­ти жит­тя так безк­ров­но?

Її об­гор­ну­ла май­же не­тер­пе­ли­ва ту­га за ним.

«Коби прий­шов, ко­би прий­шов!» - та­ка дум­ка вче­пи­ла­ся її і дзвеніла в її душі.

Читати або пи­са­ти во­на нині не мо­же. Все те не вдо­во­ля­ло би її нині; та­ке за­нят­тя зас­покійне, зас­ла­бе; во­на відчу­ває на­раз всю мерт­во­ту та­ко­го за­нят­тя, йо­го без­помічність і неміч суп­ро­ти та­ко­го наст­рою, в якім на­хо­ди­ла­ся са­ме нині. Во­на над­то за­не­по­коєна; її ду­ша пе­ре­ня­та якимсь пе­ред­чут­тям, і во­на прос­то му­читься…

Немов утом­ле­на, опус­кається в кінці на фо­тель, опи­рає го­ло­ву нед­ба­ло о йо­го по­руч­чя і слу­хає. Раз як лю­тує метіль, раз як ти­кає го­дин­ник, а знов як не­да­ле­ко її ніг відди­хає спля­ча Діана. Приг­ля­дається напівзамк­не­ни­ми очи­ма цвітам і їх лис­тю; си­лується підхо­пи­ти, як рос­туть. То знов ду­має над бог зна чим…

В сінях ство­ри­ли­ся го­лос­но двері і по­чу­ли­ся скорі кро­ки. Во­на про­ки­дається не­мов зе­лект­ри­зо­ва­на, її сер­це зво­ру­шується болісним пе­ред­чут­тям і сту­кає не­са­мо­ви­то. З за­таєним відди­хом роз­би­рає во­на той хід; ні, те­пер вже впізнає йо­го з певністю. Підняв­шись блис­ка­ви­цею, йде до две­рей і от­ви­рає їх.

- Орядин!

- Це я!

- Ах, я зна­ла, що це ви!

Вона цілком зво­ру­ше­на. Во­на хотіла би, щоб він відра­зу ски­нув бур­нус, [140] от­ряс йо­го з снігу, щоб усів і го­во­рив. Ути­хо­ми­рює Діану, що збу­ди­ла­ся і гар­ко­тить, стріпує йо­му з шап­ки сніг і вди­хує ра­до свіжий воз­дух, що він йо­го вніс з со­бою в кімна­ту. Во­на го­во­рить і сміється. Го­во­рить раз по раз, що во­на зна­ла, що він при­бу­де. Опісля про­сить усісти.

Тут! Або ні, тут, мо­же: тут вигідніше, ліпше. Або там на кріслі, в котрім са­ме те­пер во­на сиділа. Там па­де на но­ги світло по­лум'я з ко­мин­ка, в котрім го­рить огонь.

Вкінці си­дять уже обоє. Во­на об­ня­ла біли­ми ру­ка­ми коліна і ди­виться на йо­го своїми ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма до­жи­да­ючи, її нез­ви­чай­не ожив­лен­ня впли­ває на йо­го стісня­юче, і він відгор­тає раз по раз нер­во­во з чо­ла во­лос­ся. Опісля усміхається.

І що ж во­на по­роб­ля­ла?

Вона сміється. Во­на аж му­чи­ла­ся в тій са­моті. Ду­ма­ла вже ки­ну­ти­ся у метіль і йти ку­ди-не­будь. Відтак чис­ли­ла відди­хи спля­чої Діани; потім ду­ма­ла про бо­га, чи влас­ти­во про Ісу­са Хрис­та, і що це на її дум­ку зовсім не муд­ро вва­жа­ти се­бе ве­ли­ким, то­му що не віриться. Що Флам­маріон вик­ли­кав раз дав­но в ній чудні ідеї, котрі її вдо­во­ля­ють в квестії [141] релігійній, і що він му­сить бу­ти бла­го­род­ний чо­ловік. Потім сміяла­ся знов. Це все неінте­рес­не; не­хай він щось оповідає. Це він ду­же гар­но зро­бив, що відвідав її са­ме нині; це прос­то доб­рий учи­нок; во­на нині так чуд­но наст­роєна, особ­ли­во з по­луд­ня, прикрі чут­тя прос­то да­ви­ли її.

Її нер­вовість, пов­на ожи­дан­ня, ви­во­дить йо­го з рівно­ва­ги, і він, при­див­ля­ючись їй, як го­во­рить, мішається сам, здається, йо­му не­дос­тає відва­ги го­во­ри­ти.

Вкінці оповідає, що був в її батьківщині, що відвідав і її крев­них, привіз їй лис­ти і поз­до­ров­лен­ня від пан­ни Марії і від тітки. Ка­тя вже цілком до­рос­ла пан­на, кот­ра, ма­буть, ско­ро віддасться. Все ос­та­ло­ся там по-ста­ро­му, го­ри, котрі во­на так лю­би­ла, місто, лю­ди… лиш вуй­ко по-старівся замітно. Впрочім, він ка­зав її, «оди­но­ке ди­тя оди­но­кої йо­го сест­ри», поз­до­ро­ви­ти і пе­ре­ка­за­ти, що її фо­тог­рафія ви­сить над йо­го ліжком, та що він її так завсігди лю­бив, у тім ви­сокім ковнірі Стю­арт і з спу­ще­ни­ми ко­са­ми; він її не за­бу­ває і навіть ви­би­рається відвіда­ти. Зо­ня за кілька неділь вінчається з своїм давнім пок­лон­ни­ком, з ко­лишнім прав­ни­ком… чи На­тал­ка собі при­га­дує? Він співав заєдно з нею ду­ети пре­гар­ним ба­ри­то­ном…

О, во­на при­га­дує собі.

Він оповідав, а во­на пе­ре­би­ва­ла йо­му пи­тан­ня­ми, дво­ма-трьома на­раз.

Спогади з рідних сторін відсвіжи­ли­ся в ній так сильно, що во­на мов ба­чи­ла все пе­ред со­бою… Дім, в котрім ви­рос­ла, кімна­ту, в котрій меш­ка­ла ра­зом з ба­бу­нею. Дім Маєвсько­го з ви­со­чен­ни­ми ста­рин­ни­ми сме­ре­ка­ми пе­ред ґанком, йо­го «панський» пле­ка­ний го­род з біли­ми шта­хе­та­ми. А відтак їх го­род, де до але­ях во­на не раз біга­ла, мов стріла, а діти ло­ви­ли її, од­но­го ра­зу навіть і він. Тоді за­че­пи­ло­ся її дов­ге во­лос­ся за який­сь корч, і він спіймав її. Ах, во­на сміяла­ся тоді так сер­деч­но, а всі діти ра­зом з нею; а в йо­го аж очі горіли з якоїсь ша­ле­ної утіхи…

У всіх тих спо­га­дах, що ми­на­ли поп­ри її ду­шу об­ра­за­ми, ви­ри­на­ли пре­гарні го­ри бу­ко­винські, улюб­лені її по­оди­нокі ска­ли й яри…

Все те бу­ло та­ки ду­же