Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

розвертається з висоти. Мокрий пісок здається щільним, твердим, на ньому звивисті смуги дрібних барханів. Тягну до себе МГ. Який же бо важкий! І як я тягав його раніше? Переставляю на нову позицію, дулом до річки.

Станкач треба знищити в першу чергу, інакше під його прикриттям Горілий із дружками зможе перейти бродом на той бік. А без станкача бандити будуть притиснуті до річки. За острівцем верболозу, де вони ховаються, метрів на сто тягнеться відкритий луг. Може, нам пощастить охопити той острівець! Тоді Горілий нікуди не дінеться.

Оглядаю через приціл позицію станкача. Треба не забути взяти трохи вище, адже стріляю через річку.

Біля шляху пожвавлення. Горілий поплескав Крота по плечу. Видно, сторгувалися. Усі п’ятеро, бандити і Кріт, прямують до верболозу, ховаються в ньому. Тепер буде тихо, аж поки не з’явиться підвода. Почалася гра. Тепер кожен — мисливець. І кожен — дичина.

Чекати — нема нічого гіршого. Тільки-но довкола все завмерло, очікуючи, розболілася рана. Пішла у хід тупа ножівка. Вжиг-вжиг. Голова так і хилиться, щоб уткнутися у зігнутий лікоть. Звиваюся в шинелі, намагаюся розігнати кров у жилах. Нічого, витримаємо! Згадай Дубова: вісім ран, а й досі воює.

Сіє дрібний дощ. От як обірвалося бабине літо, на самісінькій маківці поїхало до зими, не діждалося Михайлового дня. Усе стихло під холодним дощем. Темно-зелене, подекуди синювате й бузкове пасмо бору, добре промитий смарагдовий луг з очицями бакаїв, що дивилися з-за осоки у мутне небо, безлюдна смуга дороги, сивий верболіз на березі Інші, що поблискував сріблом, темна, каламутна річка, геть уся в жовтих цяточках листя, що пливло по ній, широка піщана смуга.

Яка мирна осіння картина. Невже настануть дні, коли все це буде тим, що є,— тиша нікому не здаватиметься обманливою, передгрозовою, кущ лози стане просто кущем лози, а не орієнтиром, пагорб — пагорбом, а не панівною висоткою, річка — річкою, а не природною перешкодою?

Мерщій би!

7.

Попереду йде Глумський, впізнати його неважко. Горбатий карлик із карабіном під пахвою. За ним Лебідка тягне довгу сноповозку, полудрабки якої вкрито брезентом. На сноповозці Маляс. Карабін у нього за спиною, в руках віжки.

Може, твоя хитрість і вдалася б, Глумський. Але у верболозі — Кріт. Він не просто дезертирував, він зрадив тебе, голово. Він усе обміркував. Тобі плисти за водою, а йому весь вечір рахувати на рахівниці.

Сноповозка скрипить, поволі під’їжджаючи до Інші. Я жду. Тримаю руки на грудях, грію, заспокоюю їх. Нехай віз під’їде до верболозу ближче.

Весь кожух МГ у березовому листі. Серце стукотить прямо в долоню, що гріється під шинелею. Стукотить важко і часто, як танковий дизель. Віз наближається. Я обережно виймаю долоні, наче вони ось-ось розсипляться, розлетяться на дрібні скалочки. Хукаю на пальці.

Тихо. Тільки скриплять втулки у сноповозці. Вихляючи колесами, вона суне по дорозі. Блищить мокра шерсть Лебідки. Карабін Глумського дивиться в пісок. Ще п’ять, десять, двадцять метрів… Тепер «яструбки», якщо виявлять спритність, зможуть відрізати острівець верболозу, де ховаються бандити, від смуги чагарників.

Притискаю приклад до щоки. Рукоять зручно лежить у долоні. Дерево гладеньке, ласкаве, притерте. На планці — поділка на сто п’ятдесят метрів. Виріз планки наповзає на виступ мушки, а за мушкою з’являються двоє людей, які щільно лежать за річкою, на піщаній смузі. Триногу вони вкопали глибоко в землю і тепер лежать за кулеметом. Двоє: високий і маленький. Ти сам напросився, Семенко, ніхто тебе не звав до Горілого.

Беру трохи вище. Натискаю гашетку. Черга довга. Трясеться, захлинається частим кашлем кулемет. На секунду відриваю очі від прицілу. Промазав. Високо взяв!

Один із бандитів покинув станкача й біжить піщаною косою вгору від річки до густих чагарників, а другий хоробро порпається у гвинтах наводки. Видно, вертикальний у них закріплений наглухо, адже вони не збиралися стріляти розсіяним по висоті.

Стріляю знову. Кулеметник на тому березі вже підняв ствол станкача, б’є по горбу. Навздогад, хапаючись, ловить ціль. Кулі стукотять по схилу, лящать у повітрі. Стріляю, старанно прицілюючись, двома короткими чергами. Глухо, від упору сошок у пісок, стукотить мій МГ.

Станкач замовкає.

Другий бандит уже десь метрів за двадцять від чагарників. Бігти мокрим піском важко. Це той, великий, високий на зріст; отже, біля кулемета був Семенко. Вичікую і б’ю рівною, довгою чергою по горизонталі, уздовж сизої смуги чагарників, куди біжить бандит. Він сам вривається у чергу. Тулуб пірнає у верболіз, а чоботи залишаються на піску. Так вони, чоботи, й лежать, широко розкидавшись, носками в різні боки.

Станкач задрав ствол у небо. Кулеметник навалився грудьми на приклад, вчепився у великий подвійний короб із стрічкою. Шапка з нього злетіла, голова, кругла, мишача, коротко обстрижена. Не ворушиться.

Переношу кулемет. Як там Глумський? Лебідка стоїть посеред шляху, стоїть спокійно, немовби вона народилася й виросла під стукіт кулеметних черг.

Глумський, Попелеико і Валерик лежать у кюветі. Не стріляють, прислухаються. У верболозі також мовчать. Обслуга станкача загинула у них на очах. Вони намагаються збагнути, в чому річ.

Я трохи піднімаюся.

— Глумський? — гукаю що є сили. — Вони там, у кущах! Відрізайте! По лугу, по лугу! Їх четверо!

Тепер мене помітили. З верболозу по горбу вдарили автомати. Але «шмайсер» зручний тільки у ближньому бою. Кулі летять дуже розсіяно, посвистують збоку. Незабаром стрілянина вщухає.

Бачу, як Валерик, підстрибуючи, мчить лугом. Матроські стрічки в’ються за ним, як стрижі. Він зрозумів мене і намагається обійти острівець верболозу з тилу, щоб відрізати його від зеленої густої чагарникової смуги, що тягнеться вздовж берега.

Трава чіпляється за широкі флотські кльоші. Валерик оступається, падає. І саме вчасно, бо з верболозу уже по ньому стріляють. Але за морячком уже біжать Попеленко й Глумський.

А де ж Маляс? А… У високій траві, на лузі, застигла темна закарлючка, схожа на кому. То зіщулився Маляс. Карабіна він підняв дулом угору і не дивлячись смикав затвор, стріляє.

Валерик підводиться, але по ньому знову б’ють з автомата. Чому тільки з одного?

Озираю острівець верболозу. Все стає зрозуміло. Дрібненьке мерехтіння пересувається на поверхні чагарника. Бандити квапляться втекти туди, де за невеличкою відкритою луговою смугою сріблиться новий острівець. Квапляться втекти, поки їх не відрізали. А один із автоматників прикриває.

Валерик біжить стрибками у високій луговій траві. Падає. Не піднімається більше, але стріляє по верболозах. Попеленко й Глумський мчать до смужки лугу, яка розділяє острівці, щоб випередити Горілого.

Встигнуть чи ні? Глумський дуже відстає. Він уже немолодий, малий на зріст, раз у раз