Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Ой, ти Галю, Галю молодая,

Чом же ти не вмерла, як була малая?

А й справді, чому? Якби ти померла, у цього йолопа, позбавленого будь-якого слуху, не було б приводу горлати на весь ліс, накликати на себе біду. А може, чоловік навмисно кричить на все горло? Хоче попередити: мовляв, іду в своїх справах, нікого не займаю, і ви не займайте мене, головне ж, не застрельте ненароком.

Ось на дорозі, що спускається від соснового бору до річки, з’являється постать. Це кремезний, кряжистий чоловік у галіфе, жупані і смушевій шапці. Він не п’яний, не хитається, але кричить голосно. Мабуть, він уже давно виспівув свою «Галю», бо голос у нього сів, сипить, як зірваний паровозний свисток. І все-таки цей спотворений голос здається мені знайомим.

Коли я розрізняю пояс, яким підперезано жупан, жовту кривульку револьверної кобури на животі, важкий ланцюжок, я, звичайно, впізнаю співуна. Кріт! Але куди ж це він так бадьоро крокує? До Ожина? Може, його послав Глумський?

Назустріч Кротові з кущів виходять двоє. Доспівався! У бандитів «шмайсери» напоготові, лінива, сонна хода.

Я перевіряю, чи міцно увіткнуто сошки в землю. Якщо бандити візьмуться за Крота, мені доведеться передчасно братися до діла. Пальці ледь тремтять. Притискаю до плеча приклад і вільніше тримаю рукоятку. Ствол заспокоюється. Регулюю прицільну планку. Очі бачать іще добре. Набігає сльоза, але то нічого, МГ — не снайперська гвинтівка, він б’є густо.

Кріт дістав з кобури револьвера. Стволи «шмайсерів» піднімаються, я утираю сльозу й притуляюся підборіддям до прохолодного гладенького дерева. Так… Але Кріт відкидає револьвера за кювет! Відставив кулемет. Спостерігаю. Стволи «шмайсерів» знову опустилися. Двоє стають обабіч дороги, чекають, коли Кріт підійде зовсім близько.

Він розмахує руками, показує у напрямку Глухарки, звідки прийшов, щось пояснює. Говорить голосно. До мене долітають окремі слова: «Гроші»… «Брезент»… «Сховані». То це ж він розповідає про хитрість Глумського про схованих під брезентом «яструбків». Прийшов сюди виторгувати й свою пайку. Усе з’ясовується.

Кріт догадався, що бандити намагатимуться перехопити воза з грішми. Непомітно зник. І тепер продає секрети Глумського!

Бандюги ведуть Крота за дорогу, до великого зеленого острівця на березі річки. Там у них, очевидно, КП — командний пункт. Із верболозу виходять ще двоє з автоматами. Один з тих двох, у кубанці, у чоботях з високими, напуском, халявами, питає щось у Крота. Голос його звучить верескливо, на одноманітно високій ноті. Кріт відповідає, сипить. І знову починає показувати у напрямі Глухарки, він квапиться, немов боїться, що його не зрозуміють, розмахує руками.

Мене кидає в дрож. Озноб це чи почуття огиди, не знаю. Я гамселю кулаками себе по вилицях, дошкульно гамселю. Зігрійся, Капелюх. Зігрійся й заспокойся. Ну що тут дивного? Людина, котра шпурляла уламки цегли у дітвору, прийшла по свою пайку до Горілого. Та й ніякої душі трударя в ньому немає, не плутай чорні зашкарублі руки з душею. Не може він, Кріт, перенести, щоб два мішки з грішми отак, з доброго дива, та було віддано державі. Від цієї думки він аж замучився. І знайшов вихід.

Горілий, обернувшись до верболозу, гукає на когось. Виходять ще двоє. Ага, ось і вся банда зібралася.

Ловлю на приціл сім темних фігурок за дорогою. Планка стрибає, метається від кювету до чагарів. Ні, ні, не можна квапитись. Ще не настав час. Я тільки розколошкаю їх. Повтікають у верболози. Треба чекати.

Що ж замислив Горілий? Якщо він забрав у голову йти назустріч Глумському, доведеться все-таки стріляти. Не залишатися ж пам’ятником на цій красивій висотці.

Горілий оглядав місцевість. Його погляд на мить затримується на пагорбі. Враження таке, наче ми зіткнулися з ним очима. Але ж ні, він не може мене бачити — трава ховає. Горілий показує у напрямку Ожина, на річку, щось каже.

Двоє бандитів, які тільки-но вийшли з верболозу, знову зникають у кущах, а за хвилину виходять із кулеметом. Один несе МГ, а другий — важку складну триногу та короб для стрічки на двісті п’ятдесят патронів. Вони мають намір установити станкач. Це серйозна зброя.

Перший — високий на зріст, із кулеметом — нерішуче входить по халяви у воду й озирається. Командир рухом посилає його вперед.

Річка сиза, холодна, вона піднялася після дощу, і на середині броду високому кулеметникові вода аж по груди. У другого, маленького, над водою тільки голова, тринога та короб.

Бандити поволі перебираються на той берег. Нарешті виходять на широку піщану смугу. Струшуються, як собаки. На обох короткі кожушки. Наші, червоноармійські, довоєнні. У таких не змерзнеш, якщо навіть і в річці скупаєшся. Кулеметники дивляться на Горілого. Той махає рукою — мовляв, далі, й вони чвалають до невеликого острівця верболозу на піску, що, ніби жмут сірої вовни, стирчить із пляжної смуги.

Другий номер ставить триногу за лозняком, вони починають закріплювати кулемет, морочаться з гвинтами наводки. Часом вони мерзлякувато пересмикують плечима, голосно ляскають себе долонями по боках, підстрибують.

Тепер усе стає ясно. Горілий дасть змогу зайти в річку підводі та «яструбкам», які його супроводжують. Води стало багато, й ті, хто ховається під брезентом, змушені будуть повставати, виказати себе.

Отоді, напевне, й заговорить станкач. А позаду глухарчан стане заслон із чотирьох автоматників. Горілий хоче майстерно розіграти цю фінальну сцену, блискуче показати свою перевагу. І справді пастка хитромудра й образлива для «яструбків». Задум Глумського перетвориться на щось безпорадне й безглузде. Ото вже Горілий познущається досхочу, перш ніж потопить наших у Інші…

Молодець, отаман. Ясно, чого тебе так беззаперечно слухаються бандюги, дарма що маєш тонкий і писклявий голосок. Проте найкращі воєнні задуми може зіпсувати яка-небудь маленька неув’язка. Випадковість. Хоча б кулемет на пагорбі.

Звіримо ж наші плани, отамане!

Один бандюга, нарізавши лози, підчищає дорогу коло броду. Горілий знав, що дрібний дощ не встигне змити всі сліди. До чого ж передбачливий!

Мене аж тіпає, так морозить. Мерщій би. Чи здогадається голова, що Кріт не просто втік, а зрадив нас?

Сіє дрібний дощик. Кілька березових листочків, що зірвалися з гілля, прилипли до кожуха МГ.

Двоє кулеметників на тому березі й досі вовтузяться коло триноги. Крутять стволом, перевіряють сектори, намічають орієнтири. Другий номер — маленький, щупленький. Це, очевидно, Семенко. Не слід було б тобі прилаштовуватися другим номером, Семенко. Я не зможу віддячити тобі за погаслий ліхтарик.

Кулеметники сховалися за кущем лози, але переді мною вони мов на долоні. Жовта піщана смуга панорамно