Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Здається, я розрізняю, як шумить Інша. Брід: там мілко і течія швидка. Через той брід я переправлявся на сноповозці дідугана. Зовсім недавно.

Ледь-ледь просуваюся вперед. Ні, це не дзюрчання річки, то людський говір. Люди тихо перемовляються поміж собою. Бандити! Так, так, хто ж іще? Мені щастить! Немарно повз на пузі й стрибав по піщаній дорозі, наче городнє пугало. Вони на цьому березі, під пагорбом!

Будь обачний! У таку мокру безвітряну ніч звуки скачуть, як водомір по гладенькій воді. Я видираюся з кювету і, тягнучи МГ, беру праворуч від дороги. Повзу по високій траві. Це не отава, а весняна, присохла вже, заскляніла трава. Пропадає луг.

Обличчям натикаюся на тверді гострі стебла. Осока! Залишаю МГ і повзу трохи вперед. Так воно і є, ковбанька. Вода в ній чиста, холодна, пахне джерельною свіжістю. Забило дихання, не можу напитися досхочу, я кваплюсь, не маючи сили стримати себе, занурюю губи у воду та одразу ж і похлинаюсь. Кашель, здається, ладен розірвати легені!

Я аж ходором ходжу, затуляю рота долонею, душу себе. Тільки б не виказати себе Горілому, не викрити!

Відчуваю, як очі, налившись сльозами, вилазять із орбіт. Ось-ось вибухну, розлечусь на шматки.

Встигаю — уже в якихось конвульсіях — скинути з плеча сидір, натягнути на голову шинель і, впавши обличчям в осоку, відкашлююсь. Потім довго прислухаюся до ночі. Із очей котяться сльози задухи. Виявляється, можна вважати себе за бувалого солдата і припускатись отаких грубих помилок.

Спливає ніч. У ній відчувається якийсь рух світла. Ніде жодного просвіту, але темрява ледь-ледь злиняла, порідшала. Треба поспішати.

Повертаюся до МГ. Він тут, за три кроки. Але куди повзти? Поки я крутився біля ковбаньки, «загубив» Іншу. Стривай! Адже кулемет лежить у напрямку руху, стволом уперед. Він показує на пагорб.

Поволі видираюся по піску вгору. Контури пагорба ледь вимальовуються. Ніби матове скло, починає світліти небо.

Знизу долинає неголосна розмова. Така мирна, некваплива, приязна. Наче у пастухів, що нічлігують.

Нарешті — відчувається по легенькому ранковому вітерцю, що обвіває обличчя, — вершина! Тут ростуть невисокі берізки та сосонки. Про це догадуюсь в характерних дощових звуків, які весь час чую. Об берегове листя капельки стукають дрібно і лунко, а в сосновій, низько розташованій глиці шиплять, як у свіжому вогні.

Про всяк випадок дістаю ножа. Прислухаюся. Здається, на вершинці немає ані душі. Відповзаю трохи вбік, промацую, прослуховую увесь простір довкола, тримаючи ножа напоготові. Страх знову повертається. У рукопашній завжди страшно.

Здається, нема нікого. Порожньо! Дозволяю собі трохи полежати на землі. Головне зараз — не розслаблятись, не піддатися хибній думці, що мети досягнуто.

Спершу перебинтовую ногу. Пальці чужі, стирчать розчепірені, як сучки. Бинт поважчав, він мокрий від крові. Дістаю другий індпакет. Змінюю пов’язку, а очі склеплюються. Якщо дозволити собі, можна заснути враз, незважаючи на озноб та холод. Заснути, наче скам’яніти, з бинтам у руці.

Зав’язую бинт, намотую онучу. Од підніжжя пагорба долинає невиразний гомін. Дістаю із сидора німецький складаний шомпол, згвинчую його, прочищаю йоржиком ствол МГ, щоб не залишилось там землі.

Світає. Здається, немов дощові краплини самі наливаються світлом. Вони несуть на землю світло з-за хмар, де хазяйнує сонячне проміння.

Уже поблискує річка. На її тлі проступають силуети берізок і сосонок, що ростуть рядом. Тепер я бачу, які вони криві та миршаві. Їм тут холодно, незатишно, але вони вчепилися та й тримаються за висотку, як справжні солдати. А може, колись тут росли високі стрункі дерева, а їх позрізало снарядами?

Коли світла вже стає досить, щоб проявити всю вершину, я бачу рештки траншей і бліндажів, розщеплені окоренки колод, що стирчать із землі, вирви, уже порослі травою. Коли точилися бої, не одну тонну металу вгатили в оцю висотку. Тільки криві деревцята й уціліли… Звичайно ж, пагорб помітний, як зуб у роті немовляти. Але кращої позиції для НП — спостережного пункту — в окрузі немає.

Обираю собі зручний окопчик край пагорба, під двома берізками. Обережно вивільняю сошки із тримача і встановлюю свій кулемет дулом до дороги. Виглядаю з трави. Піді мною, метрів за сто п’ятдесят, світліє серед темного ще лугу дорога на Ожин. Тут вона ніби розтрубом, розширюючись, спускається до річки. Шепіт долинає з верболозу, що росте коло кювету, ближче до горба. За дорогою уздовж річки чагарник тягнеться густими зеленими острівцями. На тому березі Інші — широка пляжна смуга. Позиція у мене чудова. Круговий огляд.

Перевіряю орієнтири, зони обстрілу. Дві гранати кладу перед собою на пісок. Тепер, щоб узяти висотку, їм потрібен буде щонайменше міномет. Нехай приправлять!

Ну, усе готове. Все гаразд. Хвилювання і страхи зникають, навіть біль трохи вщухає. Струна ходить у нозі не з такою люттю та злістю, як уночі. От тільки холод дошкуляє. Треба терпіти. Недовго лишилося.

Уже все довкола посвітліло. Видно розводдя від бистрої течії на річці. Світ оживає, нічна тиша розсіюється. Над головою у мене проноситься стриж. У бору покрикує сойка. Добре, що сойки не люблять жити коло річки, інакше я не зміг би так тихо піднятися на пагорб.

Дивні звуки долинають з-за бору. Немовби хто невміло й несміливо подув у флейту, наздогад перебираючи клапани. Звуки б’ються один об одного, дзвенять, дрижать, переливаються. Я завмираю, очікуючи чогось незвичайного, чарівного. Звуки голоснішають, стають гучніші й зависають над пагорбом, у мене над головою. Це сумні, незрозумілі, жалібні крики. І коли я збагнув, що воно, голоси вже танули за річкою. То полетіли на південь птахи — журавлі! Рано-рано знялися, вирушаючи у великий переліт, і клином пройшли над туманною землею.

Чи чула журавлів Антоніна? Краще не думати про це зараз. Краще не думати!

Унизу знову загомоніли. Здається, наче то добрі твої друзі отаборилися під пагорбом та й ведуть неквапливу розмову про сім’ю, про любов, про дітей, про прожиті роки, про риболовлю. Вони ніколи нікого не вішали, не вирізали зірок на лобі, не били ножем під ребра. Спустись — почастують чаєм, що пропахтів димком та вербовим листом, дадуть вудочку, наживку, візьмуть із собою рибу ловити… Спустися до них, Капелюх!

6.

Уже зовсім засвітало. Видно сиве вербове листя на кущах під пагорбом. Тепер я бачу дві шапки. Вони трохи похитуються. Звідти й долинає джеркотлива розмова. Де ж решта? Придивляюся, прислухаюсь. Що за чортовиння? З того боку, де бір, долинав пісня. Хтось іде й горланить у лісі.

За хвилину я розрізняю мотив «Галі молодої».