Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

себе калорії, неначе банником заганяю в ствол. Добре, що хоч порізані кишки мовчать та жорна не крутяться, осколки у довгої лози не грають. Дві болісті разом не вміщаються в людському тілі, одна, сильніша, завжди перемагає другу.

Струна ходить крізь ногу туди-сюди, зачіпає краї рани, роз’ятрює кістку. Не змінюючи положення — головою до Ожина, до річки Інші,— підтягую поранену ногу, перевіряю на дотик пов’язку під саморобною онучею. Бинт не дуже промок. Отже, все гаразд.

Чути легкий металевий брязкіт на дорозі. Що це?.. Балабончики? Чи коров’яче калатайло? Трохи піднімаю голову, прислухаюсь… А… Це видзвонюють патрони у сидорі за спиною. Отже, мене морозить. Треба повзти. Шинель промокла наскрізь, мені треба рухатись, рухатись. Я поправляю МГ, що сповзає на шию, і простягаю вперед руку. Наступну сотню метрів проповзаю, кілька разів зупиняючись. На це витрачаю близько години. Так принаймні мені здається. Зараз час плине зовсім по-іншому, за ним не встежити. Він розбився на найдрібніші часточки, немовби на дощові краплинки, та й просочується з чорного неба. Ясно, коли й далі отак буде, мені не добутися до Інші. Треба зробити рішучий марш-кидок.

Сповзаю в кювет. Десь недалечко злякано скрикує сіра сова. Добре, кричи. Горілий не почув, далеко пішов. Намацую стовбур невеличкої берізки, що росте на пагорку. Головне — зрізати її так, щоб весь час бути головою до Інші, не обертатися.

Фінським ножем підрізаю берізку коло самої землі, там, де товсті сучки. Пальці дуже мерзнуть. Мерзнуть, дарма що весь час у роботі. Грію їх під шинеллю, але фінка все одно неміцно тримається в руці. Зчищаю з берізки гілочки, залишивши тільки нижній міцний сучок. З ним моя «милиця» зручніше впиратиметься під пахву. Витримала б нога. Не підвела б!

Але ж з якого боку дорога? Поки я крутився коло берізки, втратив орієнтацію. Куди повзти? Серце вибиває тривожний дроб. А, що буде, те й буде. Дістаю з-за пазухи коробку сірників, чиркаю. Тьмяний вогник висвітлює метрів за три чи чотири край кювету. Все ясно: Інша праворуч, Глухарка ліворуч.

Вибираюся на дорогу. Тепер можна спробувати встати. Страшнувато! Головне пам’ятати: весь час бути обличчям до Інші. Не обертатися.

Зручніше прилаштовую на спині МГ. Ноги тремтять. Опираючись на палицю, трохи піднімаюсь. Стою. Похитуюсь, але стою! Обережно переношу вагу тіла на поранену ногу. Дрібно-дрібно бряжчать патрони в сидорі. Струна в рані — то вже не струна, а ножівка, навіть дворучна пилка, вона мов скажена ходить туди-сюди. Проте нога тримає. Міцна ще кістка.

Ступаю крок, допомагаючи хворій нозі милицею. Тепер головне — іти вперед, скільки вистачить сили, не зупиняючись. Знову мучить спрага, але для того, щоб напитися з калюжі, треба лягти, а я боюсь розслабитись. Треба йти, йти! Нехай кроки дрібні, але все-таки я йду, а не безпорадно повзаю.

Стрибаю по шляху, як ворона з підбитими крилами. Серце калатає, поли мокрої шинелі б’ють попід коліна, неначе намагаються звалити на землю, губи взялися смагою. Еге ж, малувато в тебе сили, Капелюх. Міна-«жаба», винахід німецького технічного генія, випила з тебе соки.

Та нічого. Дострибаємо. Дошкандибаємо. Хотіли добити мене, фашисти? Від люті починаю скакати метровими стрибками. І оступаюся. Лежу на піщаному шляху, дихаю часто, як кролик. Дощ ллє за комір, краплини скочуються по спині.

5.

Дорога спускається вниз. Скоро й річка. Сидір і МГ починають підштовхувати в спину. У грудях бухає, немов у дзвони.

Дибуляю вбік, у кювет, і сідаю, точніше, плюхаюся задом на пісок. Розкидавши ноги, спираюся на сидір, як на спинку сидіння.

Нога плавиться і горить, горить і плавиться. Напевне, знову кров пішла. Але немає сили нагнутися й перебинтувати.

Прислухаюся. Високо-високо над головою легенький шум. Так шумлять тільки сосни. Намагаюся згадати, який вигляд має берег річки у тому місці, де шлях спускається до броду через Іншу.

Зараз я в сосновому бору. Дерева тут високі, глиця в них тільки на вершечках — легкими зеленими хмарками, що оповили стовбури. Ці невидимі у темряві гомінкі хмари ронять великі, важкі краплини.

Бір, пригадую я, обривається метрів за триста від річки. Далі — відкрита мокра заплава, заливні луки, порослі високим тонконогом та кінським щавлем. Коло води — чагарі, острівці яких пунктиром тягнуться вздовж берега. Вільха, верба. Що там ще, на березі? Голова мутна, лінива. Брязкотять патрони в сидорі, і шинель, нагріта зсередини під час ходи, починає липнути до спини холодним мокрим компресом. Хоча ніч іще й не забіліла, жодного світлого клаптика над головою, я відчуваю, що до світанку не так уже й далеко.

Що ж іще на березі? Праворуч, метрів за сто від шляху, піщаний пагорб, він, мов фортечна вежа, підноситься над заплавою, і вода хлюпотить біля його підніжжя.

Горілий із своїми бандюгами зачаїться десь поблизу, в чагарниках, щоб зустріти наших коло річки. Зручне місце для засідки. Уперед пройти ніяк, а підводу на піщаній дорозі швидко не розвернеш.

Щоправда, Горілий може перейти бродом на той берег та й напасти на «яструбків», коли вони виходитимуть із води. Це гірше. Це зовсім кепсько. Як мені перебратися через річку?

Шинеля холодить спину. Патрони бряжчать, як мідяки у пригорщі. Хочеться пити. Жую зубами вилогу шинелі, вичавлюю з неї воду. Вона тхне сукном, машиною. Який же той берег? Пісок. Велика положиста смуга піску. Там до війни влітку зупинялася газогенераторна «літучка». Шофер доливав воду, а пасажири загоряли на жовтому, прогрітому сонцем пляжі… Ріденькі кущики прибережної лози. Ліс — за півкілометра, де починається гатка. Берег відкритий, не дуже зручний для несподіваного нападу. Найімовірніше, Горілий причаїться біля пагорба.

Пагорб!.. Кулемет на такій висотці — цар і бог. Гранатою не дістанеш, автоматами не подавиш. Чи здогадається Горілий послати на висотку бодай одного автоматника?

Я кидаю березову милицю. Зараз вона мені вже не потрібна. Далі треба пробиратися безшелесно.

Повзу сухим піщаним кюветом. Тут не так помітно сліди, як на дорозі. Сподіватися, що дощ усе змиє, не можна. Дощ дрібненький, а світанок, можливо, вже дозрівав за обрієм, ось-ось зійде, як опара.

Кювет повен старої глиці. Вона впинається у пальці, у м’які долоні. Раз у раз зупиняюся. Тихо. Аби тільки на пагорбі нікого не було.

Шар глиці на дні кювету кінчається. Згори вже не падають важкі міцні краплини, що пахнуть хвоєю. Глухий гомін над головою зникає. Дорога зайшла у заплаву, в луки. Проповзаю кюветом, що круто спускається, ще трохи вниз. Його краї стали слизькі — глина. Незабаром я можу напитися.

Знову зупиняюся й