Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Чотири вогні спалахують переді мною. Б’ються, дрижать, плюються короткими трасерами. Увесь ліс аж гуркоче. З сосни на голову падають шматки нори, глиця. Дерево прикриває мене від куль.

Гуркіт враз обривається. У лісі пахне їдким гаром. Ух, лопатки знову змокріли. Здається, весь був вижатий, як макуха після преса, а струмочки поту знову стікають по боках. Розладнують вони мені нервову систему, сволота.

— Ходімо коня приберемо, — каже Горілий. — Щоб не валявся на дорозі.

Ух!.. Я зітхаю полегшено. Будемо жити! Тепер можна зайнятися ногою.

Чути, як вони пихтять і крекчуть на дорозі, відтягуючи вбік Справного. Я витираю пальці мокрим мохом і розриваю зубами обгортку індпакета. Тут бинт, салфетка і два тампони. Прикладаю тампони до вхідного та вихідного отворів. І чом людина не може звикнути до болю?.. Стягую ногу бинтом. Тепер розрізаю тугу мотузку. Відчуваю, як по всіх судинах кров повертається до онімілої ноги.

Поверх перев’язки намотую онучу, щоб не мерзла нога. Ось коли знову знадобилася мотузочка.

На шляху спалахує вогник цигарки. Очевидно, відтягли коня за кювет і прикрили гіллям. Діло зроблено.

— Ну що, ходімо? — питає бас.

— А Глузд?

— Ходімо. Глузд і Міней підійдуть до Інші,— відповідає Горілий.

Отже, вони не збираються тут влаштовувати засади! Це був тимчасовий кордон, а справжня засада буде коло Інші, коло річки. Чоботи чвакають по дорозі… Вони пішли. Покинули мене здихати. Дати чергу вслід? Е, ні. Дурниці, Капелюх. І справді, нерви розладналися. Дочекатися Глумського! Попередити! Дожити до світанку.

А втім, навіщо попереджати? Вони й так знають, що їх чекає засада. Глумський уже не відступиться. Мені треба повзти за бандитами до Інші, он що… Коли зможу добратися до місця засади і причаїтися там поблизу, то вранці, під час бою, МГ опиниться в тилу у бандитів. Краще Глумському і не допоможеш. Треба постаратися, Капелюх!

4.

Я закидаю сидір за спину. Поверх сидора, на плечах, — кулемет. Виповзаю до дороги. Коли перевалюю через невеликий кювет, пальці потрапляють у грязюку. Калюжа!

Я спиваю воду, що зібралася поверх грязюки. На смак вона гіркувата, видно, настоялась на осінньому листі. В армії ми завжди носили фляги. А от сьогодні я дав маху. Не хотілося цього дощового дня брати з собою воду.

Хлебчу, як пес. Вода приємно булькає і холодить тіло зсередини. На лобі виступає піт. Годі пити. А то ослабну, зійду потом… Ні, рана в нозі — то хороша рана. «А от «живітникові» не можна було б попити. «Живітникові» питво як отрута.

Лежу в мокрому кюветі і відпочиваю. До Інші дорога далека, кілометрів, мабуть, зо три. Пішки пройти — нічого не варто.

Знову поволі повзу дорогою, зупиняюся, прислухаюсь. Чомусь найбільших мук завдає тепер не нога, а шия. Важко тримати голову підведеною. Кожен хребець аж дзвенить од болю. Щоб біль утих, я дедалі частіше лягаю на спину. Це не проста процедура — доводиться знімати МГ і сидір. Зате, як тільки я лягав потилицею на м’яку холодну землю, свідомість прояснювалася. Лежу розкидавшись на дорозі. В обличчя, в очі падає дрібний дощ. Здається, наче пливеш у темряві.

Можна було б спробувати дошкандибати до річки з палицею, але я боюся роз’ятрити рану, боюся кровотечі.

Іще сто метрів. Відчуваю, як німіють позбивані й подряпані пальці. Ховаю їх під шинель, грію. Нехай поніжаться там. Тремтячі, незграбні, «тупі» пальці кулеметникові не потрібні. Кулеметник, як піаніст або скрипаль, над усе повинен берегти руки. Ноги — це не так важливо. Шарифетжанов, якого Дубов залишив прикривати відхід групи під Мерефою, півгодини стримував німців. Як потім з’ясувалося, у нього були перебиті ноги…

Проповзаю ще трохи. Кожен викид руки і ноги, кожен «ривок» — це сантиметрів тридцять. Нарахувавши триста, я відпочиваю.

Шкода, що немає годинника. Був у мене колись кишеньковий, трофейний, штамповка, та хтось у госпіталі позичив. Зірок не видно, отож час визначити важко. Ще не дуже пізно, до півнів далеко, але від непроглядної темряви, від безугавного дзвону дощу здається, що ніч триває без кінця і от-от вичерпав свій строк.

Позаду метрів чотириста. Руки й ноги стають кволі, перед очима ходять світлі кола. Треба відпочивати частіше, вирішую я. Час ще є, поспішати не треба.

Нараз як наче окропом із чайника — а чи в той бік я повзу? Що коли задурманена голова змусила мене повернути не до Інші, а назад, до Глухарки?

Ніч, навкруги ніч. Простягни руку — і вхопиш жменю густої-прегустої пітьми. Якби не дорога, я міг би кружляти лісом, крутитися навколо себе, як собака, що силкується піймати власного хвоста. Ніч, ніч, дрібні краплі дощу сіються з неба — та й більш нічого. Якби визоріло!

Ногу припливами й відпливами пиляє нудний біль — наче хто просмикнув крізь рану струну та й водить нею туди-сюди. Та найнеприємніше ще тільки починається — озноб. Він поки що легенько пощипує всередині, то жарину покладе під шкіру, то крижинку. Після будь-якого поранення починається озноб. Він вимотує, злостить, змушує нервувати, повільно, як шашіль, підточує волю. Я бачив у госпіталі, що він коїв із пораненими. Здорові чоловіки, які вже повоювали, та й не з боязких, ридма ридали, ніби завчасно ховали себе, вередували, панікували, озноб похазяйнував у них в мозку, геть усе попереставляв з місця на місце. Стягую сидора й дістаю харчі, які дала мені Антоніна. Через силу розв’язую крайки хустки: пальці заклякли. Шматок житнього хліба, сало з жовтою шкуркою, огірок. «Чумацький набір». Їсти не хочеться, але я поволі жую. Сало чомусь із присмаком дьогтю, воно трохи не вислизав з рук. Їж! Їж! Поки що це єдині ліки від ознобу, від слабості, тремтіння в суглобах.

У роті пересохло. Язик наче терпуг. Житня скоринка — перекошеним патроном, ні туди, ні сюди. Виручає огірок. Товстокорий, міцний, пухирчатий. Він хрумтить на зубах, щедро ллє холодну вологу. Я жую, уткнувшись лобом у зігнуту руку, прислухаючись одним вухом до одноманітного лопотіння дощу.

Темінь. Досить заплющити очі, як голова починає паморочитись. Куди я повзу? Де Інша, де Глухарка? Дорога вихляє з боку в бік, мов стрілка зіпсованого компаса, — то на захід поверне, то на схід. Крутиться дорога, без усякого скрипу крутиться, добре змащена дощем.

Важливо не змінювати положення, коли зупиняєшся перепочити. Голова завжди має показувати на Іншу. І ще треба триматися якнайближче до кювету, щоб можна було перевірити, чи не повзу ненароком упоперек шляху, чи не повернув.

Я жую, силоміць запихаю в