Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чвак-чвак!
Кроки наблизились. Запихаю до кишені закривавлену онучу. Тихенько, відсовуючи суччя, щоб не тріщало, повзу в ліс. Чіпляюся лівою рукою за траву, за мох, підтягую поранену ногу і, відштовхуючись здоровою, повільно переношу тіло. МГ у правій руці. Добре, що дощить! Земля м’яка, гілочки мокрі й гнучкі, я повзу, мов по перині, безшумно.
Чвак-чвак.
Це на дорозі. Але я вже метрів на десять заглибився у ліс. Уже на десять з половиною. На одинадцять!.. Папороть струшує на голову великі краплі. Вони приємно холодять. У перетягнутій шпагатиною нозі стукотить, пульсує, шатуном ходить біль. Це нічого. Перетерпимо. Двадцять з половиною метрів. Мох, мокрий мох. Він виручає, поглинає геть усі звуки. Одне погано — мох повбирав дощові краплі, нема жодної вибоїнки, де зібралася б вода. Нестерпно хочеться нити. Це рана і переляк вичавили з мене геть усю вологу. Тіло взялося потом. Навіть шинель прилипла до лопаток.
Дихання стає нерівне й оглушливо голосне. Воно починає скидатися на паровозне сипіння. Так принаймні мені здається.
На дорозі голоси.
— Старший! — кличе бас. — Тут кінь… Більше нема нікого.
Старший — це, треба гадати, сам ватажок, Горілий. Поки вони вивчають дорогу, відповзаю ще далі. Намацую товстий сосновий стовбур, вмощуюся за ним. Усе-таки захисток. Приклад МГ вологий, холодний. Я злизую з нього великі краплі. Вода тхне мастилом, змащую губи. Шукатимуть вони мене чи покинуть?
— Засвіти-но ліхтарика, Семенко! — наказує Горілий. — А ви станьте по боках, напоготові. Розосередьтеся!
Он як, у них і ліхтарик. Непогано екіпірують бандитів в УРі. Я перевіряю, чи щільно прилягає диск, чи не погнуло його при падінні кулемета. Здається, усе як треба. Якщо один із них, той, що з ліхтариком, — як його, Семенко? — наткнеться на мене, недовго він присвічуватиме. Що ж, чи Семенко то й Семенко. Усе-таки Глумському буде завтра трохи легше.
Страшно. Але зуби більше не цокотять. Та й думки прояснились, стали чіткіші. Отже, оговтався. Звичка — перший ворог страху. На війні всім боязко. Важливо, хто швидше звикне.
3.
Ліхтарик у бандита ніяк не хоче засвічуватися. Я відповзаю ще на кілька метрів до іншої сосни. З потривоженої гілляки на МГ розсипом падають великі краплі. Відчуття таке, ніби на весь ліс ударили в барабан.
На дорозі спалахує клинчик світла, крізь туманне повітря він здається мутним і тьмяним. От якби вони всі зібралися до того клинчика! Але Горілий не дурень. Він ховається в темряві. І ті двоє теж. Попереду, з ліхтариком, тільки Семенко. Чому бандюг тільки четверо? Двоє, мабуть, займають інший пост.
У нозі стукотить, бухає.
Клинчик світла перебігає з боку на бік. У промені світла виникає сіра невиразна маса. Нараз у тій самій масі спалахує фіолетовий вогник, немов світиться коштовний камінь. То мертве око Справного попало під промінь ліхтарика. Дурний, дурний коню…
— А крові натекло! — кричить Семенко.
Голос у нього молодий, наляканий, ледь вібруючий. Мабуть, іще зовсім хлопчаком подався до Горілого у поліцаї, спокусило його легке життя.
— А ти що ж думав, кінь соляркою заправлений? — питає бас. І регоче, не дожидаючи відповіді. Сміх удаваний. Він сам себе підбадьорює, той бас. Лісові люди, вони бояться темного мовчазного лісу! їм, виявляється, теж лячно.
— Це не коняча кров, це з нього натекло, збоку, — відповідає юний Семенко. — Ціла калюжа!
Отже, наткнувся на те місце, де я знімав чобіт. Проте калюжі там не могло бути. Семенко перебільшує.
— Отож і йди по сліду, — наказує йому Горілий. — А ми поряд, цепом.
Якнайзручніше встановлюю МГ. Дулом до світлого клинчика. Ех ти, Семенко, бовдур, — тебе, як Справного, підведуть під вогонь. Стягую сидора й трясу найближчу сосонку. Все одно на дорозі розмовляють. Підставляю сидір із прим’ятою посередині ямкою під гілля. По брезенту торохтять краплини, збігають у канавку… Я вилизую воду. Десь на півтора ковтка її набралося. Хоч напитися перед смертю. Головне — не думати тепер про те, що залишається після тебе в цьому світі. Про Антоніну не думати. Кулемет, гранати — ото й усі твої турботи тепер.
— А чого йти? — питає Семенко. — Тут з нього піввідра натекло. Куди він утече? Поповз здихати!
Це він, звичайно, дуже перебільшує. В його інтересах перебільшувати.
— Шукай де слід! — наказує Горілий, як собаці.
Сам, мабуть, за деревом стоїть, отаман. Ховається.
— Тут неначе прим’ято! — каже Семенко, і я бачу, як світло ліхтарика сходить з дороги й ледь-ледь наближається до мене.
— Давай, давай! — Це бас.
Клинчик світла стає менший, вужчає, Семенко нагинається, розглядає мох.
— Знову калюжа! — каже він переможно. — Та й крові ж!
Бреше він… Нехай бреше!
— Давай, давай! — жвавішає Горілий. — Шукай… Не міг я його не зачепити!
— Старший не промахнеться! — улесливо озивається бас.
Вони трохи посміливішали, розмовляють на весь голос, хрускають гіллям, жартують. Дві криваві калюжі — вони добре знають, що це означає.
Ліхтарик наближається ще на кілька метрів. Ну, йди-йди, Семенко, до своєї долі. У нозі бухає без кінця. Гаразд, недовго вже терпіти. Іди, Семенко. Стрибає клинчик світла. Смикається туди-сюди.
— А спритно ти його, старший! — лунає повеселілий бас. — І це ж у темряві!
— Не підхвалюй. Самі ж бо промазали! — і Горілий додає досить складну, з переходами, лайку. Це дивно, коли лаються фальцетом. Якось особливо гидко.
Ліхтарик наближається на півтора чи два метри. Ще трохи, і світло його дістане сосну, за якою я лежу.
— Шукай, шукай, Семенко!
Гілка над головою ледь висвітлюється. Видно, як на ній злегка тремтять білі, наче перлинки, краплі. Я припадаю до землі, ховаюся за стовбур. Раптом ліхтарик гасне. Знову темінь.
— Ну що там? — верещить Горілий.
— Лампочка, чи що, — сконфужено відповідає Семенко. Клацає металева кришка ліхтарика, щось важко падає на землю — це, очевидно, Семенко впустив із рук автомат, поки морочився з ліхтариком.
— Яка там лампочка? — питає Горілий. — Ти це облиш… Брих, піди глянь, що там?
Тепер я їх усіх знаю на ім’я чи прізвисько: Горілий, Брих, Семенко і Щуко. Добре, будьмо знайомі.
— І справді не горить, — відгукується після деякої паузи Брих. — Не працює!
Молодець, Семенко. Не такий ти вже і простий. Тяму в голові маєш.
— Ану його к бісу, того «яструбка», — басить Щуко. — За ніч здохне. Чого у темряві лазитимемо? Раз крові стільки вилилось — значить, ти йому в бік садонув. Усе правильно!
Горілий мовчить. Недалечко шепочуться Брих та Семенко.
— А в тебе запасної нема?
— Звідки? Остання.
— От чорт.
Семенко сопе. Хвилюється. Що він там зробив із лампочкою? Викрутив, напевне, скляну головку з цоколя.
— Гаразд, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.