Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Ех ти ж, Справний, що ти накоїв, дурню!.. Колінами, литками, щиколотками, усією внутрішньою поверхнею ніг, якими я стискав з обох боків круп жеребця, відчуваю, як здригається кінь під чергою куль. Чую глухе чвакання. Все. Рву карабін, вивільняючи МГ. Справний хрипить. Йому прошило весь лівий бік. Він падає.

2.

Так і не встигнувши зняти кулемет, я стрибаю в темряву, швидко переметнувшись через сідло. Аби тільки не потрапити під Справного!

Торкнувшись землі, відразу ж голосно скрикую від болю. Нога! Одна куля і їй дісталася. На крик знову стріляють з того боку дороги. Цього разу в два автомати.

Вогники пульсують поміж деревами, я бачу короткі початкові траси куль, що вилітають із стволів. Але Справний, завалившись на бік, затулив мене своїм тілом. Цього разу він рятує мене, приймаючи обидві черги. Хрипить. Його копито, смикнувшись, боляче б’є мене по другій, здоровій нозі. Стримую крик.

Там, де лежить Справний, щось переливається, булькає, і м’яко-м’яко лопається. Я знаю, що це лопається. Криваві бульбашки на губах у Справного, який уже агонізує.

На дорозі чутно голоси. То підходять бандити з першої засідки, які невдало обстріляли мене на ходу. Я підповзаю до жеребця. Він уже не б’ється, тільки пускає бульбашки. Здорово дісталося Справному, недовго йому мучитись.

Я намацую сідло. Передню луку. Кулемета немає. Тільки обривки міцного подвійного шпагату потрапляють мені до рук та прохолодний залізний карабін. Видно, коли жеребець падав, МГ ударився об землю, мотузок не витримав, і кулемет одлетів убік. Я нишпорю по мокрій слизькій землі, ворушу листя. Пальці хапають тільки грязюку. Спокійно, кажу я собі, без паніки!

Бандити з першого кордону вже метрів за двісті чи триста.

— Ну, що там? — гукають вони. — Теж упустили?

Горілий та його спільник, у якого грамофонний голос, не відповідають. Видно, прислухаються. Спокійно, кажу я собі, без паніки. Є ще кілька секунд. Вони теж не полізуть у пітьму навмання. Спершу оточать те місце, де впав Справний, щоб узяти мене живцем або добити, напевне, упритул.

Горілий мовчки чекає підкріплення. Обережно нишпорю по землі. Кулемет зник. Диски у сидорі на моїй спині перетворилися в непотрібний тягар. Ну добре, що ж… Дві гранати — цього досить, щоб завдати бандерам неприємності. Хоч одного, а таки уколошкаю. Навіть якщо вони оточать мене і не дадуть часу для другого кидка, усе-таки одну гранату я жбурну і, сподіваюсь, не промахнуся. А зуби цокотять дрібно-дрібно, і серце скажено б’ється. Страшно помирати в темному лісі. Ой, як страшно!

Я намацую гранати: ребристу шестисотграмову «феньку» і легку, з гладенькими боками РГ-42 — «бочонок». РГ відкладаю. Це для себе. А от «феньку» треба кинути, її осколки розлітаються на двісті метрів. Її треба кидати тільки з укриття. Зараз це не має значення. Та й у групі Дубова «феньки» кидали з будь-яких позицій, сподіваючись, що «свій» осколок не зачепить.

У лівий чобіт наче грілку поклали. У ньому стало слизько. Але зараз нічого про це думати. Кров не встигне витекти.

— Щуко! — гукає Горілий. Та й верескливий же у нього голос. Як можна підкорятися людині з отаким голосом? — Щуко і Семенко! Зайдіть з того боку шляху, там «яструбок» десь лежить.

Сам Горілий залишається на місці. Він не хоче ризикувати напередодні вирішальної операції. От гад! Кому ти повірив, Справний, нерозумний коню? Обдурили тебе! Та й мене ти підвів. Я намагаюся заспокоїтись, стискаю зуби.

Прислухаюсь. Обережно чвакають чоботи по мокрій землі. Щуко й Семенко ідуть не поспішаючи. Вони теж знають про мільйони і теж не хочуть ризикувати. Мільйони для них зараз — це воля, свобода, сите життя, спокій.

Нічого, Глумський завтра вранці утихомирить вас. Його не піддуриш, як Справного, згадкою про цукор.

Чвач-чвак. Через деякий час знову: чвак-чвак. Ідуть обережно, не розмовляють. Усі притихли. І тут від узбочини до мене долинає подзенькування. Ледве чутно, слабо-слабо. Так, немов хтось тихенько б’є пальцем по пластинках ксилофона. То обважнілі дощові краплі, скочуючись із листя, стукотять об метал. Об метал!

Я відповзаю туди, де так тихо й ніжно подзенькує. І намацую ствол свого МГ! У розтруб полум’ягасника набралася земля, я зчищаю її пальцем. Серце б’ється радісними поштовхами. Кулемет зі мною!

Чвак-чвак… У чоботі — сотня градусів, він аж горить ізсередини, під кирзою вже не грілка, а свіжий жар із вогнища. Та не варто зараз думати про ногу.

Ех, Антосю, не думав я, що так станеться. Одна надія — з часом забудеш. Забудеш, переболієш, життя візьме своє.

Чвак-чвак… Ідіть, ідіть. От чортовиння, пальці тремтять. На фронті не було так страшно. Там я ніколи не почував себе самотнім. Обережно знімаю сошки із тримача. Стривай-но, Іване Капелюх, спокійно. Не квапся. Чого ти хапаєшся за МГ, наче в ньому порятунок? У ньому й смерть твоя. Зріжеш одного з них у темряві, а решта махнуть гранатами. З кулеметом уночі не повоюєш. Ти постарайся вцілити, Іване Капелюх, син мами Ізабелли, онук баби Серафими, покрути мозком, пометикуй як слід! Угамуй дрож, заспокой пальці, освіжи голову.

Чвак-чвак… Чвак-чвак…

Якщо причаїтися недалеко, діждатися ранку й зберегти сили, то бандитам можна завдати несподіваного удару. Адже вони тут, напевно, чекатимуть «транспорт із грішми». Отоді вже МГ зможе виконати справжню роботу. Уранці він стане зрячий. Ну як, Капелюх? Авжеж, треба повзти геть. Відповзати, причаїтися, перев’язати ногу, щоб не зійти кров’ю, — дочекатися ранку. Так, так!

Я насилу дотягуюся до пораненої ноги й намагаюся зняти чобіт. Різко, ножем, б’є по нервах. Збудження, яке зняло перший спалах болю, уже минуло. За халявою того ж таки чобота намацую фінку. Вставляю її гострим кінцем під кирзу, натискаю. Халява натягується, давить на рану. Ох і млосно!.. Надрізаю кирзу.

Чвак-чвак. Метрів за п’ятдесят-шістдесят. Стягую чобіт. Струшую кров на землю. Здається, вона ще не встигла загуснути. Нехай залишається калюжею! Чобіт запихаю халявою за ремінь. Знадобиться. А головне, хай не знають, куди мене поранило.

Доторкаюся до ноги. Рана наскрізна, у гомілці, майже посередині, мабуть, зачепило кістку. Може, й не перебило. Зверху гомілка тверда, міцна. Спокійно, кажу я собі, коли пальці обмацують краї вихідного отвору. Там липко… Спокійно, це всього лише дірка. І не де-небудь, а в нозі. Звичайнісіньке наскрізне кульове поранення. Як кажуть лікарі, вульгаріс. Спокійно, спокійно!

Кров не б’є поштовхами ні з вхідного, ні з вихідного отвору. Отже, судини не перебито. І все-таки кров треба берегти. Перетягую ногу мотузком трошки нижче