Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

спотикається об купини, падає. Попеленко, помітивши це, зупиняється, озирається. Ех, швидше, Попеленко!

Вербове гілля знову починає здригатись. Бандити продираються якнайдалі від горба. Вогонь МГ, хоч і неприцільний, неточний, стає їм на перешкоді. Кулі густо спиляться у верболіз. Кругляш ось-ось скінчиться, доведеться зробити перерву, щоб замінити диски із стрічками.

Попеленко, який був закляк на лузі в очікуванні Глумського, нараз підстрибує, як заєць, і мчить уперед, навперейми бандитам. Усе-таки одважився. Жми, Попеленко! Не бійся!

Замінюю кругляш. Попеленко вже підбіг до дальнього краю вербнякового острівця. Заліг. Бачу, як Валерик встає, але зразу ж опускається у траву. Мабуть, поранений. Але повзе ще ближче до верболозу.

На лугову смужку за чагарником вискакують троє бандитів. Попеленко стріляє. Троє падають і, прикриваючи один одного вогнем, повзуть лугом до рятівного чагарника, що росте далі.

Далеко вони. Надія одна — на густоту вогню. Стріляю по трьох темних фігурках, що звиваються вужами у траві. Черга довга-довга. Березові листки один за одним згортаються на кожусі. Відпускаю гашетку, коли вже диск спорожнів, і рукоятка залишається у відкинутому положенні. Троє бандюг зупиняються. Не подобається їм на лузі.

Глумський поспішає на допомогу Попеленкові. На ходу стріляє з карабіна. Бандюги кидаються назад у верболіз, звідки вискочили. Один із них шкандибає, відстає. Б’є Попеленків автомат. Той, що відставав, падає. Лежить.

Молодець, Попеленко. Виручив. Тепер з висотки все розташування сил як на долоні. Вербняковий острівець оточено. Дальній вихід з нього пильнують Глумський і Попеленко. Ліворуч — луг, за лугом — рятівний сосновий бір, але тут заліг із своїм автоматом Валерик. Видно, морячка поранено, але стріляти може. Крім того, луг простріляються моїм кулеметом. Добігти до бору бандитам не пощастить.

Пагорб замикає кільце оточення. Тут їм не проскочити.

Звичайно, бандити — їх залишилося тільки троє, Крота до уваги не беру — можуть спробувати перебратися через річку, до якої підступає острівець вербняка. Але течія все одно винесе до броду, під пагорб, у смугу прицільного вогню.

Горілий сам загнав себе у пастку. Ось що означає вчасно не зайняти пануючої висоти. У колишнього командира допоміжної поліції бандитське мислення. Він визнав за краще ховатися в густому чагарнику.

Замінюю диск і, користуючись тимчасовим затишшям, набиваю патронами порожню стрічку. Один за одним золотисті патрони входять у гнізда. Бій ще не скінчився.

8.

Де-не-де верболіз починає ворушитись. Даю кілька коротких черг. Нехай знають, що за чагарником стежать.

Глумський трохи піднімається з трави. Зводиться на повний зріст. Це йому майже нічим не загрожує. Голова ледь стирчить з високих зарослів тонконога. Поруч встав Попеленко. Чи ба, осмілів. Відчув солодкий смак перемоги.

— Гей, виходьте без зброї, по одному! — кричить він, і луна розбігається лугом. — Здавайтесь!

Гучно кричить Попеленко, по-хазяйськи. Це Горілому!

Але бандери, звичайно, не здаватимуться. Надто багато за ними гріхів. Милосердя суду сподіватися нічого.

Зненацька один із бандитів вискакує з верболозу і біжить через луг до бору. Це відчайдушна спроба пробитися поодинці. Він біжить прямо на Валерика, якого не бачить. Чорний млинець безкозирки трохи піднімається. Живий, курилка! Змах руки — і назустріч бандитові крутою траєкторією летить маленьке чорне ядро. Той ницьма падає в траву, долоні затуляють потилицю. Граната недалечко шльопається об землю, але вибуху немає. Запал, мабуть, відволожився. Кріт видав Валерикові з своїх запасів те, що гірше.

Бандит знову скочив на ноги і мчить на морячка. У правиці в нього автомат. З висотки вже пізно стріляти. Бандитова постать майже заступила Валерика. Можу влучити у морячка.

З кущів, підбадьорені успіхом товариша, вискакують ще двоє. Знов у траві піднімається чорний млинець, змах руки. Бандит уже не боїться, скидає автомат. Він добре бачить Валерика. Ловлю його у приціл. ІЦо буде, те й буде… В цю мить вибух. Спрацював запал! Бандита немає. Безкозирка піднімається з трави, як чорний соняшник. Двоє втікають назад у верболіз.

— Здавайтеся! — кричить Попеленко. Він люто трясе автоматом. — Здавайтесь!

Його крик летить аж до бору й вертається багатоголосою луною. Навіть ліс вимагає: «Здавайтесь!» У верболозі лишилося двоє бандитів і Кріт. Гілля починав ворушитися поблизу дороги. Я не стріляю. До узгір’я нехай виходить. Будь ласка.

Троє вибігають із чагарника. Пускаються на заячі хитрощі: один мчить по дорозі до бору, два інших стрибають у річку й одразу ж пірнають.

Мені не до них. Перший бандит, здоровенний, без шапки, мчить дорогою, а там лежить Маляс. Він час від часу змінює обойми у карабіні й, не озираючись, стріляє в небо.

— Маляс! — кричу я.

Де там! Нічого не бачить і не чує наш завзятий мисливець. Підвівшись, я дивлюся поверх прицілу й віялом стріляю по дорозі. Добре видно, як рядочком лягають у пісок кулі, наздоганяючи бандита. Ках-ках-ках-ках — здригається МГ.

Бандит падає. Сідає, піднявши руки. Мовляв, не стріляй.

Аж тільки зараз до Маляса дійшло, що його гукали. Він піднімається з кювету. Бачить поблизу ворога, що підняв руки, злякано скидає карабін. Бандит ще вище тягне руки. Встати він, мабуть, не може.

От і перший наш полонений, якого взяв Маляс.

Оглядаю річку. А де ж оті двоє? На Інші тихо, ані хвилі, ані сплеску, тільки брижі від дощу шершавлять воду та пропливає, кружляючи, жовте листя.

Куди ж вони упірнули?

На тому березі тиша. Тринога з МГ, кулеметник, що заснув, звалившись на приклад. Чоботи носаками, у різні боки на піщаній смузі біля лозняка.

Мене не залишає відчуття, що серед отих двох, які пірнули у воду, був Горілий. Невже втік? На річці нікого. От чортовиння!

Підповзаю де краю пагорба. Звідти до рїчки крутий піщаний спуск, майже урвище. Бачу — у воді, на мілині, по-тюленячому вистромивши голову, лежить чоловік. Якраз піді мною. Відпочиває. Он воно як. Вирішив перехитрити. Пробратися попід самісіньким пагорбом.

Чоловік поповзки вибирається з води під урвище. Автомата в нього немає. Видно, втопив у річці. Чути, як він дихає. Права рука висить, як батіг.

Підтягую до себе гранату. Дивлюся вниз, намацую кільце чеки. Бандит тихенько, скрадається вздовж схилу за течією. Ще трохи — і втече у мертву зону… «Яструбки» по той бік пагорба. Не наздоженуть.

— Гей! — неголосно гукаю я і вивішую за край урвища «феньку».

Чоловік підводить голову. Лівий бік обличчя темний, геть увесь у ямках опіків. Та це ж Горілий!

Граната висить над ним, як плід, що ось-ось зірветься з гілки… Горілий дихає заткано: ххі-ах, ххі-ах… Дивиться на «феньку». Бачу, як смикається йому рот.

Він піднімає ліву руку, не зводячи погляду з гранати. Права висить, з порваного