Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Відколи моя дівчинка навчилася тримати все в собі...? Брехати матері, захищаючи покидька... А може, вона не хотіла зайвих питань від близьких. Пояснювати, розповідати...

— Делалін! Він має бути покараний по закону! — я старалась пояснити подрузі, як правильно вчинити.

— Я сказала, що не хочу!

— Він погрожував?

— Я не хочу, щоб про це хтось знав!

— Я зрозуміла. Як забажаєш. Тільки... Одне питання... Ти хочеш, щоб він заплатив за скоєне?

— Хай він здохне в муках! — прошепотіла вона настільки злісно, що, здається, всі мертві попереверталися в могилах від її тону.

— Прилягни. Тобі треба відпочити. І забути все, що сталося, як би й важко це не було... 

— Хонан, привіт. В мене є невеличке прохання. — мій телефонний дзвінок поторбував хлопця.

— Позичити гроші?

— Упасі Боже. Потрібно знайти одну людину. Це дуже важливо. Питання життя і смерті. А в мене немає кращих за тебе в цьому руслі. Допоможеш?

— Краще би вже лям зайняла. 

— Пробач, та це дійсно дуже важливо.

— Добре. Кого знайти?

Згадуючи детально всю інформацію, яку надала мені Дел, я старалась якомога акуратніше пояснити, що до чого, не видаючи саму дівчину. 

— На вулиці Соколовська 28а біля магазину, що напроти парку, два дні назад в 23:46 пробіг... Мужчина... — ледь не вирвало, коли промовила це слово, йому більше б підійшло «шматок м'яса», адже в майбутньому він ним стане.

Покидьок вдарив Делалін, коли викрадав у нас з під носа, тим самим змушуючи її свідомість поринути у сон, та ненадового. Проснувшись у нього на руках, вона побачила назву вулиці на куті магазину та годину, яка своїми неоновими цифрами освітлювала уламок вулиці... Побачила все, чого було б достатьно, перед тим, як знову відчути удар в голову.

— Це все, що ти можеш мені додати з інфи?

— На жаль, так...

— Ок. Ноу проблем. Скоро найду. — виклик завершився, а я трохи очманіла. Я так мало йому сказала, а для нього й цього цілком достатньо. 

Через декілька хвилин повна інформація про цю людину летіла мені в дірект. Я ледь не поперхнулася кавою від побаченого: і фото, і автобіографія, і де живе, і номер телефону, і навіть взнав те, що у нього сім'ї немає... Бідний, та все ж... Піде він лісом. Не збираюся я його жаліти.

— Я взламав камери нагляду пивного магазину, що був поблизу. — зателефонував мені хлопець, коли я закинула його повідомленнями в чаті з питаннями «Як?!», — Він єдиний, який тоді працював. Скріншот відео збільшив, освітлив обличчя, покращив якість... а далі тобі знати не обов'язково.

Круто... Саме головне приховав. Але, як же я йому вдячна. Повезло, що хоч хтось із нашої групи став дійсно достойним програмістом. З ізюминкою. 

— А чому ти не сказала, що він Дел викрав? — Хон переживав не менше за мене.

Хотіла як краще, але забула, що раз Хонан зміг здалеку вичислити обличчя збоченця, то чому він не зможе побачити, що за дівчина у нього на руках...? Але Хонан свій... Думаю, не проговориться, якщо цього не потрібно.

— Вона просила не оголошувати. Дякую велике за допомогою, далі мій хід. 

— Якщо потрібно, я можу натравити на нього..

— Ні ні ні, — перебила я його, — Я жадаю власноруч розібратися за свого Янгола.

Телевізор голосно грав, по якому йшла передача «Реальна містика». Чолов'яга навіть не підозрював, що скоро «реальна містика» буде відбуватися у його будинку. Принаймні такі думки переслідували мене, допоки я одягала футболку, чорну накидку, чорні шорти та, як не важко було догадатись, білі з чорним босоніжки. Із собою взяла будівельний міксер, що хлопці купили для роботи. Він зразу сподобався моїм потаємним темним думкам: такий витончений, важкий, а тут ще й такий привід...

У 22:22 я потайки зібралась на муки цього покидька. Коли двері зачинились, вгадувати куди я звернула, було запізно, адже я счезла з поля зору дуже швидко — біг зіставив компанію. Кеншін відкрив двері, гукаючи мене, але як я і сказала — мене вже тут не було. 

Ноги вели мене на вказане Хонаном місце проживання «майбутьного шматка м'яса». Я не сумнівалася, що він ще не спить... Я знала... Відчувала... 

Неочікуваний стукіт у двері...

Кроки, що наближаються до дверей...

Ключик, що повертається у замку...

Ручка, яка опускається...

Мій погляд із посмішкою...

— Мила леді, я можу чимось допомогти? — його противний голос навіть із стараннями його покращити звучав противно.

— Мене вигнали із дому... — зробила я невинну фізіаномію, — Можна у вас залишитись? — таким награно-нещасним оченятам навіть б я не відмовила, добре, що міксер схований ззаді за спиною.

— Будь-ласка, проходь. — я зловила його секундну нотку надії на ще один збочений злочин.