Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Сама того не замітила, як швидко промайнув вечір, а за ним прийшла ніч. Сьогодні вона більш черства із нами, ніж зазвичай, адже дехто чужий, кого б не повинно було бути у нашому житті, думав над ідеальним планом.

Я прилягла на ліжко опівночі, адже натхнення накинулося на мене своїми лапами і я не змогла перед ним встояти. На черговий розділ пішла година, яку я провела на кухні, поки всі солодко вмощувалися у своїх ліжечках. Роман про лялечку, яку б залюбки скоштували перевертні, перебив дивний звук. Так ніби щось дивне творилося за вікном.

— Перевертні чи що? — засміялась сама до себе, — Та ну! Це тільки в моїх історіях можуть перевертні товктися під вікном. Чи не тільки...

Я вирішила поглянути, що там відбувається, тим самим включивши світло. Здається, ця дія перелякала бідолагу, що не знає вираження «особистий простір». 

— Ну і нехай... Лягати пора, — мої думки підтвердилися, коли я подивилася на годину.

Все не покидало мене дивне відчуття, навіть після того, як накрившись з вушком, я заплющила очі. Щось гризло із середини, ніби попереджаючи про небезпеку. Ноги самі повели мене до кухні випити дві таблетки заспокійлового, після якого я сплю, як на тому світі. Повернулась, лягла, відчула на талії руки Кеншіна і на цей раз заплющила очі на цілу ніч.

Ранок почався із криків, що не на жарт мене налякали, адже я відвикла від таких прокидань. Останній раз таке галасливе просоння було в Україні, коли Енджел в черговий раз «вкусило» повітря. Мала дитина, що ще від неї чекати...? Але цього разу було щось інше.

— Що сталось? — витираючи очі, я зайшла до вітальні.

— Делалін... — Марс узяв перше слово на себе.

І тут я завмерла, розуміючи, чому мене так трясло перед сном... Ось воно що! Чуйка попереджала бути уважнішою! Я мала відчути і запобігти цьому, але я вирішила просто втекти у сон.

— Так що взагалі..? 

— Вона пропала. Счезла. Наче у воздусі розчинилася.

— Може вона...? — Кеншін хотів допоповнити розмову черговим варіантом.

— Ні. Вона не пішла гуляти. Не пішла в магазин. Речі розкидані, так ніби вона хапалася за все, що бачила. Дивно, що ніхто не чув цього. Якби вона пішла кудись, взяла б хоч телефон... Ми всю територію обшукали. Вона пропала.

— Або... — чомусь мої спогади склалися в один пазл, на якому було намальоване обличчя того дурнуватого мужчини від якого несло моторошною аурою, — Її викрали.

— Але хто? — Марс не міг залізти мені в голову, тому й не розумів кого я підозрювала, але догадувався, що цей варінат є більш логічним.

Я промовчала. А що я могла сказати? Я ж навіть не знала його імені. Обличчя запам'ятовую погано, тому в поліцейському відділку нічим би допомогти не змогла. Але я так хочу допомогти... 

Батько підключив своїх друзів із СБУ, які старалися зробити все можливе для успішного результату. Але... Нічого не вдавалося. Ніби прохід до правди був закритий для всіх. 

Ще один нестерпний день ми надіялися на відповідь батькових друзів... Мати Делалін була повідомлена і теж не знаходила собі місця. 

— Мене звуть Кірілла. Я б хотіла оформити заяву на зникнення людини. — сіла я напроти поліцейського.

— Коли зникла? Анкетні дані, число, місяць, рік народження, місце зникнення, особливі прикмети, речі, які б могла мати з собою. — перечислив мужчина все, що необхідно заповнити.

Яка добра душа. Навіть не запитує чи пройшло три дні. Побільше б таких людей.

Заява була оформлена, але радості це не приносило, адже я до сих пір не знала, де моя подруга і що з нею зараз відбувається... Страшно ставало від одної думки, що її тендітне тіло зараз дійсно може знаходитись в лапах того безумця...

Зайшовши до будинку я впала в ступор, та тільки на секунду. Адже в наступну я вже бігла мов невгамовний вітер в обійми Делалін. 

— Господи! Дел! Ти жива! Де ти була? Що сталося? — я повернулася до друзів, які були поруч, присвячуючи останнє питання їм.

— Вона нам нічого не пояснила. Сказала, що говорити буде тільки з тобою.

Після сказаних слів я повернулася до обличчя подруги, стараючись вичислити в її погляді такий вибір.

— Тоді ми вийдемо. — я торкнулася її талії, допомагаючи встати і ми відправилися на вулицю.

Двадцять дві хвилини я слухала те, що проколювало мої нутрощі невидимими голками. Хотілося розтрощити мізки її кривдника, випустити кішки і повішати його на них. Коли я говорила, що ненавиджу людину — та ненависть була маленьким вітерком, порівняно із безкінечним штормом, який я відчуваю зараз. Вона мені відкрилася, вона довірила таку жахливу правду своїй єдиній подрузі, а це означає, що тепер тільки в моїх руках вибір. І боюсь, полягати він буде лиш в одному: вбити власноруч чи надати таку честь неадекватним мужчинам, які сидітимуть в одній в'язниці з ним.

— Дел, що означає просто пішла погуляти?! На два дні!? Я тебе не так виховувала! Нічого нікому не сказавши! Телефон залишила! Ти нормальна взагалі?! — мати не припиняла докучати доньку питаннями.