Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Та так. Думаю…

— Про що?

— Про все на світі.

— Ходи до нас. Хватить думати. Думки на тебе погано впливають. — він піднявся і потягнув мене з крісла на себе, зацепивши в обіймах.

Світ не ставав на паузу від його дотиків, адже пауза вже давно обгортала, особливо, мій світ. Але душі було приємно обіймати його у відповідь, тому я просто заплющила очі. Обійми розімкнулися, коли прозвучали наступні слова:

— Я в туалет.

Марс щезнув за дверима, а я посміхаючись присіла на місце, з якого мене витягнули. Посмішка потихеньку розслаблялася, малюючи спокійне обличчя, поки руки відкривали пачку цигарок.

— Мило дивитеся разом… — незадоволений тон Кеншіна перелякав і мене і сигарету, яка полетіла на підлогу.

— Дякую, але ми просто друзі. Ти знаєш.

— Та я бачив…

— Друзі інколи обіймаються, якщо ти не знав. — я старалась, чесно, старалась, максимально доступно донести інформацію та не образити.

— А потім женяться… Заводять діт..

— Кеншін! — зірвалась.

Піднявши цигарку із підлоги, зрозуміла, що не хочу зараз знаходитися в цьому приміщенні, тому пришвидшила кроки і змусила себе згинути з очей їхніх геть.

— Ти куди!?

Мовчання. Хіба не зрозуміло, що я подалі від цього дурдому? Крокую на вулицю. Крокую на вулиці… Планувала посидіти на сходах, в спокої покурити, але… Ноги самі вели мене прямо.

— Де Кірілла? — Марс запитав Кеншіна.

— Не знаю. Кудись пішла. Я більше так не можу.

— Заспокійся…

— Як тут заспокоїтись, якщо весь час її треба заспокоювати…

— Вона сама себе заспокоює.

— А ти звідки знаєш?

— Просто знаю. Де вона могла піти?

— Та будь-куди! ЦЕ Ж КІРІЛЛА! Ідіть самі її шукайте, досить з мене. Вона і так не радіє моїй присутності.

— Вона тебе любить. Просто ти давиш на неї, не даєш нормально вдихнути на повні груди, через що вона і тікає.

Марс кинув останній погляд на Кеншіна, що застиг біля вікна, обернувся і вже хотів врізати парубку, але взявши в руки ту саму пачку сигарет, заспокоїв секундний порив злості, дістав і собі нікотинову паличку та присів на крісло.

Я йшла у відому невідомість… Дорога була знайома, але момент, коли мої нав’язливі думки захочуть звернути в іншу сторону, може стати справжнім випробуванням. Ну і нехай… Так цікаво наблюдати за собою, яка старається вилізти із павутини, в яку сама себе й загнала.

Марс появився неочікувано, схопив мене ззаду, розвернув і взявши як наречену, відніс до будинку. Я лиш і встигла, що викинути окурок. Мені хотілося сміятися, адже це було кумедно. Шкода, що всередині зараз абсолютна тишина, спокій і пил. Серце запилилося, адже вдихало в себе останнім часом образливі фрази і навіть факт того, що Кеншін для мене старається і кохає, не може витерти цю запилену моторошну картину під назвою «Моя душа». Якби я її перемалювала на аркуш, глядачі би задихнулися, зрозумівши її сенс. 

Біля вхідних дверей я була поставлена на землю. А коли вони відкрилися, мене штуркнули за спину вперед, зайшовши після мене.

— Ну і де ти ходиш? — Дел переймалася, цього не можливо було приховати.

— Треба було подихати свіжим повітрям.

Вони обговорювали все на світі. Батько розказував про своє дитинство, захоплення музикою, приколи з життя. Марс — про цікаві моменти на роботі. Делалін — про пригоди на дачі. Я трохи відволіклася від теми, адже взяла до рук телефон і описувала в нотатках події нової історії. Як раптом, Кеншін різко схопив телефон, жартуючи. А може його дійсно дістала моя поведінка і він захотів вияснити причину? Це не має значення. Телефон — моя власність. Нотатки — мій світ. Туди не місце іншим людям, допоки я не виберу потрібну частину для кожного. Я різко вихопила у нього з рук «світ моїх фантазій».

— Чому ти не даєш мені читати свої книги?

— Вона навіть мені не дає читати, так що не наїжджай на неї зайвий раз. — Дел стала на мою сторону, говорячи правду.

— Я не даю вам читати свої витвори мистецтва, бо в них я пишу про те, якими бачу вас насправді. А дізнавшись правду, у вас може пропасти бажання зі мною спілкуватись.

Ошалешені обличчя дивилися на моє, а мене це ані крапельки не хвилювало. Досить уже хвилюватись через усіляку метушню.

— Можете продовжувати обговорення. — моментальна посмішка, що зникає за секунду. Звичайно, вона ж агресивна, а не щира.

Я вдивлялася у світ за вікном, який чомусь не захотів мене прийняти. А може він підготував для мене особливу долю, а я цього навіть не знаю? Хоча, я й так впевнена, що доля моя відрізняється від інших, але скільки ще буде продовжуватися цей хаос?

Чоловік, що в тролейбусі дурманив мою інтуїцію, яка попереджала про погане, зараз стояв напроти нашого будинку і наблюдав, що відбувається у вікні, адже штори не ховали нутрощі дому. З кожною думкою про Делалін, у чоловіка все більше і більше вимальовувалась посмішка, адже побачивши її на вокзалі, я моментально счезнула з його мрій на другий план у безкінечному степені.