Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Чому ти плачеш? — Дел повернула голову до мене, а після сказаних нею слів її дію повторив і Марс.

— Від щастя, Дел. Від щастя…

Марс підсів біля мене і заточив у свої обійми. Вони були такими ніжними, не нав’язливими, але водночас дійсно потрібними. Одною рукою торкнувся моєї щоки, витираючи сльозу, а другою накрив мою долоню. Я пригорнулася до нього і заплющила очі. Один із людей, хто може за секунду заспокоїти, наділити сенсом життя, або просто намалювати посмішку своїм поглядом.

— Як Кеншін? — запитала Дел, порушуючи нашу милу дружню атмосферу.

— Нормально.

Не буду ж я озвучувати той факт, що ми часто сваримось через мою прямолінійність і як він каже «байдужість». Насправді це спрага волі і бажання робити те, що хочеться душі. Я вже один раз закрила власноруч себе в клітку, більше такої помилки в моєму житті не повториться.
 

«Думала про близьких мені людей — погубила себе...
Думаю про себе — гублю людей, для яких близька я...»
 

Нарешті, діставшись з точки «А» в точку «Б», ми залишили з Марсом наші обійми позаду і вийшли втрьох із тролейбуса. Пройшовши декілька метрів, знаходились прямісінько перед будинком, в якому живемо з Кеншіном, тато — поруч.

Зайшовши в середину, мої друзі зловили радісний погляд татка, що гостює в нас із самого рання і злісний погляд Кеншіна у мій адрес.

— Можна тебе на хвилинку? — він взяв мене за лікоть і акуратно повів у сусідню кімнату. — Чому трубку не брала, коли я дзвонив?

— Не чула.

— Може пора вже підкручувати звук.

— Досить вже…

— Що досить? Що досить, Кірілла?! Я для тебе хоч трохи щось значу? Ти так поводишся, ніби я пусте місце, а ти королева!

Я, здається, зрозуміла свою помилку, що переслідує мене до сих пір: я мовчу. Так не можна. Потрібно говорити. Створювати із букв речення, які прояснять ситуацію, які доведуть мою невинність, які зможуть заспокоїти співрозмовника і захистити себе. Але я… Не бачу сенсу. Ось і все. Якщо щось піде не так, я можу сміло винити в цьому себе. Але, знову ж таки… Так не можна, бо я повинна ставити себе на перше місце. І це не забаганка когось, ні в якому разі. Це правило, яке я придумала, щоб було більше шансів вберегти себе від дурниць, що в істериках лізуть в голову, як хробаки.

Ми повернулись до кімнати. Я вирушила на кухню шукати щось в холодильнику, чим можна пригостити гостей. Салат з крабових паличок, картопля фрі з часниковим соусом і печінковий торт притягла одне за другим на стіл.

— Критику не люблю, тому не сподобається — співчуваю, а сподобається, то повідомте в голос, буду рада почути, що моя робота гарно зроблена. — говорила я до гостей.

— Ти сама це зготувала? — Марс був приємно здивований, а Кеншін вже з підозрою вдивлявся у його погляд.

— Так…

— Уже не вивертає від сирої печінки?

— В мене не було вибору. Хочеш добитися результату, то навчись робити кроки до нього, навіть якщо вони тобі не до вподоби.

— Молодець, швидко привикаєш до життя. — Дел хотіла сказати цим, що я розумничка, але змусила задуматись про моє існування загалом.

— Це точно… Аж занадто швидко… — прошепотіла я, опустивши очі, та після посміхнулась і щезла за дверима.

Кухня поділялась на дві частини, яку роз'єднували двері. У замкнутому приміщенні з якого вже не було продовження, знаходився досить великий стіл, де можна було лакомитися їжею, а ближче до інших кімнат будинку — засоби для приготування їжі, такі як плита, духовка, холодильник та інше. Поставила чайник нагріватись, вдивляючись у вікно з похмурою фізіономією. Я не любила, коли мене турбував такий стан, але що поробиш, якщо думки так затьмарили розум, що я вже не знаю чого хочу взагалі від цього життя. Раніше хотіла бути з коханим, зовсім недавно — жити у книгах, а зараз…

«Час так швидко минає і сенс життя кудись тікає,
Де щастя то? — Та за вікном! — Я знаю…
Чомусь фальшиве щастя плечі мої обіймає,
А може вихід із пітьми я знов шукаю…»

— А де у вас туалет? — Марс поставив вилку на стіл, піднявшись.

— Ось там, — показує Кеншін у сторону кухні, — Заходиш на кухню, а потім у коричневі двері.

— Дякую. — хлопець покрокував, а решта продовжили свою «цікаву» розмову.

Я робила ковтки міцної кави, відкриваючи доступ більш розширеним можливостям захопити мою фантазію. Це ж була четверта міцна кава за сьогодні, аналогічно галюцинації мене сьогодні обійматимуть зі всіх сторін.

Двері на кухню відчинилися і я злякалася, вилетівши із своїх думок в реальність.

— Що ти така шугана? — замітив хлопець як я різко підскочила на кріслі біля вікна.

— Хто зна…

— Все добре? — Марс змінив маршрут із коричневих дверей, в які так і не зайшов, до мене.

— Та…

— Чому одна сидиш? — хлопець присів напроти, взявши мої долоні у свої руки.