Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Кеншін ліг поруч, коли їх посиденьки закінчилися, але я вже була уві сні, перераховуючи у своїй душі всі щасливі моменти, що дарував черговий сон.

Ранок почався із телефонного дзвінка.

— За пів години ми будемо на місці. — говорила в трубку Дел.

— Зустрінемося на вокзалі. — посмішка ніяк не могла «всістися».

Кеншін проснувся, коли я встала з ліжка і почала шукати одяг.

— Кудись зібралась?

— Марс із Делалін зараз прибудуть.

— Що? Сюди? Вони ж лишились в Україні.

— А тепер вирішили приїхати.

— Нічого собі новини. А жити де будуть?

— У нас. Тут місця на всіх хватить.

— Може ще з ним будеш спати в обнімку?

— Звичайно. І з Делалін в придачу. Досить. Не чіпляйся до дрібниць.

— Це не зовсім дрібниці.

— Неважливо. Я пішла. Кохаю. — наблизилася і поцілувала його в губи.

Двері зачинились, а я побігла на тролейбус, що відправить мене до вокзалу.

В транспорті якийсь дивний мужчина задивлявся на мене, розглядав, як лялечку, яку б хотів придбати.

Дивно. Але мої руки сплелися в кулак. Автоматично. Хотілося тут і зараз відправити його на той світ, але я просто сиділа. Сиділа і заспокоювала себе, що, можливо, мені просто здається.

Принаймні він до мене не лізе, тільки його очі ніби то не тільки роздягнули мене, але й розчленили. Не час думати про це, адже скоро моя зупинка.

Краєвид з вікна чарував собою, і не хотілося заляпати його кров'ю цього дивного мужчини. Я піднялася з місця і покрокувала до виходу, чекаючи поки транспорт зупинитисься.

Вийшла. Не дивлячись виходить він за мною, чи ні. А дарма, варто було глянути.

Годинник на телефоні показував, що чекати моїх друзів доведеться ще хвилин десять. Організм подав сигнал, що він не проти відчути смак кави. Кошти у моєму гаманці могли б це дозволити, тому я, не довго думаючи, покрокувала до магазину.

Американо з молоком, яке я полюбила зовсім недавно, зразу кинулось мені в очі. Замовила. Отримала. Вийшла на вулицю. Запалила цигарку і зробила ковток смачного напитку.

Думки малювали мене, яка летить на крилах в обійми Делалін та Марса. Метелики піднялися в животі та наводили хаос. Хотілося пришвидшити час, щоб скоріше поглянути в їхні очі.

Той дивний мужчина, що хвилював мої думки, які попереджали про небезпеку, гарненько сховався за автобусом, роблячи вигляд, що говорить із шофером. Я його загубила із поля зору, а він мене не хотів губити ні в якому разі та поглядав час від часу, щоб не пропустити мій наступний крок.

Автобус під’їжджав все ближче, а мене всю трясло від радості. Я бачила у вікні їхні обличчя і вголос раділа. Люди дивилися дивно, а мені було так начхати. Очі сльозилися від щастя, адже я не могла повірити, що це справді відбувається зі мною.

Марс вийшов перший, і я налетіла на нього так швидко як, зазвичай, пуля вилітає із пістолета. Такі солодкі обійми… Я вчепилася в них усім тілом, але маршрут обіймів змінився, коли вітер заколисав довге волосся Делалін, яка зробила ковток свіжого повітря. Тут я вже дозволила і пустити у вільне плавання легкий поцілунок, правда, в щічку. Бо за сильнішу близькість полетіла би в асфальт. Делалін з таким не жартує.

— Ну розказуйте, як вам прийшла в голову ідея приїхати до мене в гості?

— Хто сказав, що ми до тебе? Може, ми просто захотіли по світу подорожувати. — Марс вирішив «з порогу» мене шокувати.

— Вау, навіть так… — я збільшила очі, підняла брови, зробивши здивоване обличчя прийнятого факту.

— Та жартуємо! Задоволена, що я привезла до тебе Марса? — луснула мене Дел по спині.

— Дуже! — глянула я на нього, посміхаючись.

— А мене хоч рада бачити? — ледь обурилася дівчина, тримаючи кутики губ вверху.

— Звісно рада!

— Ти дивно відповідала на повідомлення, весь час якась «мертва» була. Ми почали переживати і вирішили тебе підбадьорити, поки ти з собою нічого не зробила.

— Та я би… В принципі, нічого з собою не зробила.

— Ой, та хто тебе там знає! З твоїми то замашками… — Делалін знала, що говорить, тим більше я не до кінця вірила, що залишила свої «кроваві забаганки» позаду.

Марс закурив. Я за компанію також вирішила насолодитись убивчим димом. Дел дбає про здоров’я, не те, що ми, тому зберегти легені — було хорошим рішенням. Ми розмовляли про те, що відбувається в місті, яке я покинула. Точніше, залишила з обіцянкою, що повернусь. І я повернусь. Рано чи пізно. Це ж моє рідне місто. Рідна країна. Рідні вулиці, де я відчувала себе живою. Навіть пройти по тих місцях де відчувала себе «мертвою», я б з радістю погодилась, адже це все відбувалося зі мною. Пройти і усміхнутись, що я пережила  —  ось моя нова мрія.

Тролейбус, що їде на мою вулицю, зупинився на зупинці досить швидко. Мої любі друзі любувались краєвидом, поки я — ними.