Пауло Коельо - Заїр

Він засміявся зі свого жарту.

– Чекайте. Зараз ви все зрозумієте.

Вершники наближалися. Через короткий час уже можна було роздивитися, що там відбувається.

– Там щось ненормальне. Чоловік женеться за жінкою.

– Справді ненормальне. Але це частина нашого життя.

Жінка промчала повз нас, стискаючи в руці довгий батіг, щось крикнула й усміхнулася, звертаючись до Доса, але не зупинилася, а й далі скакала чвалом, кружляючи навколо місця, де ми розбили табір. Чоловік, спітнілий, але усміхнений, також привітав нас. Здавалося, він гнав коня усе швидше, намагаючись наздогнати жінку.

– Ніна могла б бути й поступливішою, – сказав Михаїл. – У цьому нема потреби.

– Саме тому, що нема потреби, вона й не мусить бути поступливою, – відповів Дос. – Досить бути гарною і мати доброго коня.

– Але ж вона витворяє таке з усіма.

– Я зняв її із сідла, – з гордістю сказав Дос.

– Ви умисне розмовляєте англійською, щоб я зрозумів, так?

Жінка сміялася, мчала дедалі швидше, і її сміх наповнював степ веселістю.

– Це лише форма зваблення. Називається киз-куу, або «збити дівчину з коня». Усі ми в дитинстві або в юності брали участь у таких розвагах.

Чоловік, який гнався за дівчиною, потроху наближався до неї, але всі ми бачили, що його кінь скоро не витримає.

– Згодом ми трохи поговоримо про Тенгрі, культуру степу, – провадив Дос. – Та оскільки ви бачили цю сцену, дозвольте мені пояснити вам щось дуже важливе: тут, на цій землі, всім верховодить жінка. Її завжди пропускають уперед. Вона одержує половину посагу, навіть якщо вирішила розлучитися з чоловіком. Щоразу, коли чоловік бачить жінку в білому тюрбані, він знає, що це мати, й ми повинні притулити долоню до серця й опустити голову на знак пошани.

– А що має з цим спільного ритуал «зняти дівчину з сідла»?

– У селі біля підніжжя гір, куди ми їдемо, ціла група молодиків на конях ганяються за цією дівчиною на ім’я Ніна, яка є найжаданішою нареченою в цій місцевості. Вони беруть участь у цій грі киз-куу, що виникла в давні часи, коли степові дівчата, яких називали амазонками, вміли воювати не гірше за чоловіків.

У ті часи, якщо чоловік хотів одружитися, він не просив дозволу в родини: претенденти на руку дівчини збиралися в певному місці, усі верхи на конях. Вона кілька разів об’їздила навкруг чоловіків, сміючись, дражнячи їх і шмагаючи батогом. Аж поки найхоробріший наважувався погнатися за нею. Якщо він не міг наздогнати її протягом певного часу, то цей хлопець мусив просити землю, щоб вона назавжди його прикрила, його вважали поганим вершником, а для воїна – то найбільша ганьба.

Якщо ж він наздоганяв дівчину, не боячись ударів батога, стягував її з коня, його вважали справжнім чоловіком, і йому дозволялося поцілувати її й одружитися з нею. Звісно, як у минулому, так і тепер, дівчата знали, від кого їм треба втекти, а кому дозволити себе спіймати.

Схоже, Ніна хотіла лише трохи розважитись. Вона відірвалася від хлопця й погнала коня до села.

– Вона хотіла лише похизуватися перед нами. Знає, що ми повинні приїхати й тепер понесла новину в село.

– У мене два запитання. Перше може здатися вам зовсім дурним. У вас досі дівчата обирають собі наречених у такий спосіб?

Дос сказав, що сьогодні це тільки жарт. Якщо на Заході ігри зваблювання відбуваються в барах та на дискотеках, куди хлопці й дівчата приходять відповідно вдягнені, то в степу такою грою завжди була киз-куу. Ніна вже посоромила чимало хлопців і вже дозволила кільком зловити себе – як це трапляється на найкращих дискотеках світу.

– Друге моє запитання може здатися ще більш ідіотським: моя дружина живе в тому селі біля підніжжя гір?

Дос ствердно кивнув головою.

– А якщо ми лише за дві години від села, то чому ми не ночуємо там? До ночі ще далеко.

– Ми справді за дві години від села й існують дві причини, чому ми маємо затриматися тут. Перша: навіть якби Ніна сюди не приїхала, хтось усе одно нас побачив би й повідомив Естер, що ми прибуваємо. Таким чином, вона зможе вирішити, чи вона хоче нас бачити чи воліє на кілька днів поїхати до сусіднього села – і в такому випадку ми її переслідувати не станемо.

Серце мені зупинилося.

– Після того як я доклав стільки зусиль, щоб добутися аж сюди?

– Не повторюйте ці слова, бо в такому разі ви нічого не зрозуміли. Чому ви думаєте, що ваші зусилля мають бути винагороджені покорою або вдячністю жінки, яку ви кохаєте? Ви приїхали сюди, бо таким був ваш шлях, а не для того, щоб купити любов своєї дружини.

Хоч би яким несправедливим це мені здавалося, але він мав рацію. Я запитав про другу причину.

– Ви ще не обрали собі ім’я.

– Це не так важливо, – знову заперечив Михаїл. – Він ще не зрозумів нашу культуру й не увійшов у неї.

– Це важливо для мене, – сказав Дос. – Дід доручив мені піклуватися про чужоземну жінку й допомагати їй, адже вона протегувала й допомагала мені. Я завдячую Естер миром у моїх очах і хочу, щоб її очі теж перебували в мирі.

Він повинен обрати