Пауло Коельо - Заїр

собі ім’я. Він повинен назавжди забути свою історію болю й страждання і погодитися з тим, що він тепер нова людина, яка щойно відродилася й відроджуватиметься кожного нового дня, які йому доведеться прожити. Якщо він цього не зробить і вони знову почнуть жити разом, то знову повернеться все те, що він раніше вистраждав через неї.

– Я вже обрав собі ім’я вчора вночі, – відповів я.

– Тоді зачекаймо, доки споночіє, і ви мені його назвете.

Коли сонце наблизилося до обрію, ми пішли до того місця в степу, яке нічим не відрізнялося від пустелі: там були навалені величезні кучугури піску. Вітер там свистів по-іншому, створюючи щось подібне до потужного резонансу. Михаїл сказав, що це одне з небагатьох місць у світі, де дюни співають.

– Коли в Парижі я розповів про це, то мені повірили лиш тоді, коли один американець сказав, що бачив подібне на півночі Африки. У світі існують близько тридцяти таких місць. Сьогодні вчені вміють пояснити все; завдяки унікальному рельєфу місця вітер проникає глибоко в пісок, і піщинки, коли труться одна об одну, утворюють такі звуки. Але наші предки вважали це місце в степу зачарованим, і для вас велика честь, що Дос вирішив обміняти ваше ім’я саме тут.

Ми підіймалися на одну з дюн, і звук ставав лункішим, а вітер сильнішим. Коли вийшли на вершину, то побачили чіткі обриси гір на півдні й неозору рівнину навкруг нас.

– Оберніться на захід і роздягніться, – сказав Дос.

Я зробив, як він наказав, не запитуючи про причину. Мені стало холодно, але хлопцям, схоже, було байдуже до того, як я себе почуваю. Михаїл став навколішки й, здавалося, молився. Дос подивився на небо, в землю, на мене, поклавши руки мені на плечі – тим самим жестом, яким я, неусвідомлено, поклав долоні на плечі голландцеві.

– В ім’я Володарки я посвящаю вас. Я посвячую вас землі, яка і є Володаркою. В ім’я коня я посвячую вас. Я посвячую вас світу й прошу, щоб він допоміг вам ходити. В ім’я степу, який є нескінченним, я посвячую вас. Я посвячую вас нескінченній Мудрості, й прошу, щоб ваш обрій був ширшим, аніж той, який ми бачимо перед собою. Ви обрали собі ім’я й тепер промовите його вперше.

– В ім’я нескінченного степу я обираю собі ім’я, – відповів я, не запитуючи, чи поводжуся так, як вимагає ритуал, але відчуваючи, як веде мене за собою вітер, що співав у дюнах. – Багато століть тому один поет описав паломницьку подорож чоловіка на ім’я Одіссей, який повертався на острів, що називався Ітака, де на нього чекала кохана жінка. Йому довелося зустрітися з багатьма небезпеками, з бурями і спокусами. Одного разу, заночувавши в печері, він зустрівся зі страхітливим велетнем, який мав лише одне око на лобі. Страховище запитало, як його звуть. «Ніхто», – відповів йому Одіссей. Вони почали битися, Одіссей зумів виколоти своєму страхітливому супротивникові око й той завалив вихід із печери. Товариші страховища почули крики й прийшли рятувати його. Помітивши, що вхід до печери завалений, вони запитали, хто там із ним усередині. «Ніхто! Ніхто!» – заволав покалічений велетень. Його товариші пішли геть, позаяк ніякої загрози спільноті не існувало, а Одіссей зміг продовжити свою подорож до жінки, яка чекала його.

– Ваше ім’я Одіссей?

– Моє ім’я Ніхто.

Моє тіло тремтіло, так наче тисяча голок встромилося мені під шкіру.

– Зосередьтеся на холоді, поки перестанете тремтіти. Дозвольте, щоб він заповнив усі ваші думки, щоб там не залишилося місця ні для чого, й тоді він перетвориться на вашого товариша й вашого друга. Не намагайтеся контролювати його. Не думайте про сонце, вам буде значно гірше, бо ви знатимете, що існує тепло, й тоді холод стане для вас чимось небажаним і нелюбим.

Мої м’язи напружилися й розслабилися, щоб виробити енергію і в такий спосіб підтримати мій організм. Але я зробив те, що наказував Дос, бо вірив у нього, у його спокій, у його лагідність, у його авторитет. Я дозволив, щоб голки встромлялися мені під шкіру, щоб мої м’язи скорочувалися, щоб мої зуби цокотіли, тоді як я повторював подумки: «Не борюкайся; холод – твій друг». М’язи мені не підкорилися, і я мав із ними клопіт хвилин п’ятнадцять, поки вони втратили силу й перестали трясти моє тіло, і я увійшов у стан певного заціпеніння; хотів був сісти, але Михаїл підхопив мене й утримав на ногах, тоді як Дос говорив до мене. Його слова, здавалося, прилітають здалеку, від якогось місця, де степ зустрічається з небом:

– Ласкаво просимо тебе, кочовий мандрівцю, що перетинаєш степ. Ласкаво просимо тебе в те місце, де ми завжди кажемо, що небо синє, навіть якщо воно сіре, бо ми знаємо, що за хмарами воно має інший колір. Ласкаво просимо тебе в регіон Тенгрі. Ласкаво прошу тебе до себе, бо я тут чекаю, щоб прийняти тебе і вшанувати за твій пошук.

Михаїл сів на землю й дав мені чогось випити, що відразу зігріло мені кров. Дос допоміг мені вдягтися, і ми спустилися з дюн, що розмовляли між собою, посідали на коней і повернулись у свій імпровізований табір. Хлопці ще навіть не почали готувати їсти, як я провалився у глибокий сон.

* * *

– Що це? Досі не почало розвиднятися?

– Розвиднятися вже почало. Але знялася піщана буря, нехай вона вас не турбує. Надіньте темні окуляри, вони захистять вам очі.

– А де Дос?

– Повернувся до Алмати. Але він був дуже зворушений учорашньою церемонією. Власне, він не мусив цього робити, для вас це була тільки втрата часу й можливість підхопити