Пауло Коельо - Заїр

Моя місія вимагає від мене, щоб я залишився тут у цьому безлюдному просторі – у степу, – щоб я зрозумів його кольори й переніс їх на картини.

– Я не зовсім розумію, чого навчалася моя дружина у вашого діда. Адже ваш дід сказав, що нам треба все забути.

– Завтра я вам покажу, – сказав Дос.

І наступного дня він мені показав, не пояснюючи, що саме показує. Я побачив степ без краю, схожий на пустелю, але він був наповнений життям, яке ховалося під повзучою рослинністю. Я побачив рівнинний обрій, величезний порожній простір, почув цокіт кінських копит, тихий вітер, і нічого, абсолютно нічого не було навкруг нас. Так ніби світ обрав це місце для того, щоб показати свою неозорість, простоту і складність водночас. Так ніби ми могли – й мусили – бути такими, як степ, порожніми, нескінченними й водночас наповненими життям.

Я подивився на синє небо, скинув темні окуляри і дозволив, щоб мене затопило це світло, це відчуття, що я перебуваю в якомусь місці, але й у всіх місцях водночас. Ми їхали верхи мовчки, зупиняючись лише для того, щоб дати коням напитися зі струмочків, які міг помітити тільки той, хто добре знав цю місцевість. Вряди-годи вдалині з’являлися інші вершники та вівчарі зі своїми отарами, вставлені в рамку рівнини й неба.

Куди я їду? Я не мав про це найменшого уявлення, й мені було нецікаво знати. Жінка, яку я шукав, перебувала десь у цьому нескінченному просторі, я міг доторкнутися до її душі, міг почути мелодію, яку вона наспівувала, поки ткала килими. Тепер я розумів, чому вона обрала це місце: тут немає нічого, абсолютно нічого, щоб відвернути увагу, тут порожнеча, яку вона так шукала, тут вітер, який потроху відносив її біль у далеч. Чи могла вона собі уявити, що одного дня я з’явлюся тут верхи на коні й поїду, щоб зустрітися з нею?

Відчуття Раю опускається сюди з неба. І я розумію, що переживаю незабутні хвилини свого життя – почуття, яке нас часто опановує після того, як магічний момент минув. Я перебуваю тут цілком і повністю, без минулого, без майбутнього, весь зосереджений на цьому ранкові, на музиці, яку вистукують копита коней, на ніжності, з якою вітер пестить моє тіло, на несподіваній благодаті споглядання неба, землі та людей. Я входжу в стан, подібний до обожнювання, до екстазу, до вдячності за те, що я живу. Я тихо молюся, слухаючи Голос природи й розуміючи, що невидимий світ завжди виражає себе у світі видимому.

Я звертаюся з кількома запитаннями до неба, з тими самими запитаннями, з якими зверталася до нього моя мати, коли була дитиною.

Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?

Куди ми потрапляємо після смерті?

Чому ми народжуємося й чому в кінці помираємо?

Що таке Бог?

Степ відповідає мені безперервним гудінням вітру. І цього досить: знати, що на фундаментальні питання життя відповідей немає, а проте ми й без них ідемо вперед.

Коли на обрії з’явилося кілька гір, Дос попросив, щоб ми зупинилися. Я помітив, що поруч протікає струмок.

– Зробимо тут привал.

Ми зняли з коней в’юки, натягли намет. Михаїл став копати в землі яму.

– Так робили кочовики. Копали яму, накривали її дно камінням, обкладали її каменями по краях – і маємо місце, де можна розкласти вогнище, захищене від вітру.

На півдні, між горами й нами, з’явилася хмара куряви й почувся тупіт кінських копит. Я не міг не звернути увагу на те, що відбувалося біля мене: двоє моїх товаришів рвучко підхопилися на ноги, і я помітив, що вони напружилися. Але потім перемовилися кількома словами російською мовою й розслабилися, Дос обернувся й став закріплювати намет. А Михаїл тим часом розпалив вогнище.

– Ви можете пояснити мені, що тут відбувається?

– Хоч і може здатися, що звідусіль нас оточує порожній простір, ви звернули увагу на те, що ми проминули кількох пастухів, струмки, черепах, лисиць, вершників? І хоч вам здається, ніби все це ви бачите зовсім близько від себе – а проте, звідки прийшли ці люди? Де їхні будинки? Де вони випасають свої отари?

Уявлення про порожній простір – ілюзія: ми постійно спостерігаємо, що діється довкола нас, а за нами теж спостерігають. Для чужоземця, який не вміє читати знаки степу, усе перебуває під контролем, і він не бачить нічого, крім коней і вершників.

Проте ми, люди, що тут виросли, вміємо розгледіти юрти, круглі оселі, які зливаються з краєвидом. Ми вміємо зрозуміти, що відбувається, спостерігаючи, як і в якому напрямку скачуть вершники; у давні часи виживання племені залежало від цієї спроможності – бо доводилося битися з ворогами, із загарбниками, з контрабандистами.

А тепер погана новина: вони зрозуміли, що ми їдемо до села, розташованого біля підніжжя гір, і послали людей, щоб ті вбили чаклуна, який бачить привиди малих дівчаток, і чоловіка, який хоче потривожити мир чужоземної жінки.