Пауло Коельо - Заїр

– Я вийшов із Антіохії, маючи лише двісті доларів, – сказав голландець, після того як описав мені гори, краєвиди, екзотичні племена, постійні проблеми з патрулями та з поліцією в різних країнах. – Не знаю, чи ви зрозумієте те, що я вам скажу, але мені треба було з’ясувати, чи я спроможний повернутися до себе самого, до свого істинного «я».

– Я розумію більше, ніж ви думаєте.

– Мені довелося жебрати, просити милостиню. На мій подив, люди набагато щедріші, ніж я думав.

Жебрати? Я пильно подивився на його рюкзак і на його одіж, чи там немає знаку якогось «племені», але не побачив нічого.

– Ви коли-небудь бували у вірменському ресторані в Парижі?

– Я був у багатьох вірменських ресторанах, але всі вони були не в Парижі.

– Чи знайомі ви з молодиком, якого звуть Михаїлом?

– Це ім’я дуже поширене в цій місцевості. Якщо й був, то не пам’ятаю, і на жаль не можу вам нічим допомогти.

– Справа не в допомозі. Я лише здивований деякими збігами. Схоже, багато людей у багатьох місцях світу доходять до розуміння одних речей і діють у схожий спосіб.

– Коли ми вирушаємо в цю подорож, то нашим першим відчуттям є, що ми ніколи не дійдемо до кінця. Другим відчуттям є невпевненість, відчуття самотності й бажання відмовитися від свого наміру, що не покидає нас ані вдень, ані вночі. Але якщо ви витримаєте протягом тижня, ви дійдете до кінця.

– Досі я здійснював своє паломництво вулицями одного міста й лише вчора прибув до іншого місця. Можна мені благословити вас?

Він подивився на мене здивованим поглядом.

– Я подорожую не з релігійних причин. А ви священик?

– Я не священик, але відчуваю, що повинен благословити вас. Як вам відомо, багато речей не вкладаються у схему простої логіки.

Голландець на ім’я Ян, з яким я більше ніколи не зустрінуся в цьому житті, опустив голову й заплющив очі. Я поклав руки йому на плечі і своєю рідною мовою – якої він не міг зрозуміти – попросив, щоб він безпечно дійшов до кінця свого шляху, щоб залишив на Шовковому шляху смуток та відчуття, що життя не має сенсу, й щоб він повернувся до своєї родини з чистою душею й веселими очима.

Він подякував мені, закинув за плечі рюкзак, обернувся в напрямку до Китаю і вирушив у дорогу. Я повернувся до готелю з думкою, що ніколи нікого не благословляв. Але я підкорився пориву, а порив був щирий, і моя молитва буде почута.

Наступного дня Михаїл прийшов зі своїм другом на ім’я Дос, який мав супроводжувати нас. Дос мав автомобіль, знав мою дружину, знав степи і також хотів бути близько, коли я прийду в село, де живе Естер.

Я хотів відмовитися від його послуг: спочатку Михаїл, тепер його друг, а коли дійдемо до кінця, то за мною йтиме велика юрба людей, що плескатимуть у долоні або плакатимуть – залежно від того, що мене там чекає. Але я був надто стомлений, щоб сперечатися: наступного дня я нагадаю Михаїлові про його обіцянку: не допустити, щоб хтось був свідком нашої зустрічі з Естер.

Ми сіли в автомобіль і протягом якогось часу їхали по Шовковому шляху. Вони запитали в мене, чи я знаю, що це за дорога, я відповів, що зустрів уночі прочанина, й вони мені сказали, що цей вид подорожі стає явищем дедалі більш звичайним, і через короткий час він дасть велику користь туристській індустрії країни.

Через дві години ми звернули з головного шляху на одну з бічних доріг і їхали по ній, аж поки зупинилися біля «бункера», де й перебуваємо тепер, їмо рибу й слухаємо тихе свистіння вітру, який віє зі степу.

– Естер зіграла дуже важливу роль у моєму житті, – розповідає Дос, показуючи мені фотографію однієї зі своїх картин, на якій можна побачити клапоть тканини, просякнутої кров’ю. – Я мріяв виїхати звідси, як Олег…

– Ліпше називай мене Михаїлом, щоб він мене ні з ким не плутав.

– Тож я мріяв виїхати звідси, як і багато молодих людей мого віку. Але одного дня Олег – чи то пак Михаїл – зателефонував мені. Він сказав, що його благодійниця вирішила пожити якийсь час у степу й просив мене допомогти їй. Я прийняв його пропозицію, побачивши в ній свій шанс, сподіваючись, що вона й мені допоможе роздобути візу, вилетіти до Франції і знайти там якусь роботу. Вона попросила мене відвезти її до глухого села, в якому вона була під час одного зі своїх візитів.

Я підкорився її бажанню, не запитавши, чому вона так хоче. Дорогою вона наполягла, щоб ми заїхали в дім до кочовика, якого вона відвідала кілька років тому: на мій превеликий подив, вона захотіла зустрітися з моїм дідом! Дід зустрів її з гостинністю, яка притаманна всім, хто живе в цих безкраїх степах. Він сказав їй, що вона сумує, але насправді її душа радіє, вона почувається вільною, й Енергія Любові знову в ній циркулює без перешкод. Він переконав її, що це вплине на цілий світ, зокрема й на її чоловіка. Він навчив її багатьох речей про культуру степу й попросив мене, щоб я навчив решти. Зрештою він вирішив, що вона може залишити собі своє ім’я всупереч тому, що велить традиція.

І поки вона навчалася в мого діда, я навчався разом із нею і зрозумів, що мені не треба їхати далеко, як вчинив Михаїл.