Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

те щоб примружувалися, але втікали від речей, які виглядали неприємно – досвідчені очі, що звикли споглядати страждання, не зостаючись байдужими. То не були втомлені чи сумні очі, то були очі, які бачили стільки, що навряд чи колись широко розкриються від подиву. Вони не стверджували цинічно, що ніхто не здатен вразити їх; однак ви розуміли, що ніщо сказане чи зроблене не здатне змусити їх кліпати від зачудування.

Руки його також змінилися; ті самі довгі, тонкі, артистичні пальці – але вони вже не торкалися боязко речей. Вони досягли рішучости, спокою, впевнености, які не приходять ціною меншою, ніж чесний, невтомний, проникливий досвід роботи з фактами – навіть якщо факти ці невимовно неприємні.

Одно слово, то були уста, очі й руки хірурга.

Рішення Боббі здобути фах не змогло приємно вразити Максину. Окрім почуття – яке вона довго і вередливо висловлювала – що він марно поневолює себе, це рішення аж ніяк не зворушувало її. Після закінчення курсу з медицини вона лише попросила його, щоб тепер, після завершення навчання, він приїхав до неї і провів з нею літо. Згодом, коли він взявся за роботу з відданістю, що межувала з монастирським аскетизмом, вона призналася сусідам, як це несправедливо – віддавати своє життя чужакам, коли матір-удова так відчайдушно потребує його. Її нечасті листи, написані пурпурним чорнилом і великими розтягнутими літерами, ридали з жалю до себе і сердитими звинуваченнями в байдужості; але подорожувала вона не менш часто, і рідко бувала сама, окрім як уві сні.

Однак, коли її увагу звернули на те – сама вона ніколи не читала журналів чи ревю – що молодий доктор Меррік з Детройта – чи це, бува, поцікавився її співбесідник, не Боббі? – зажив слави тим, що винайшов унікальний хірургічний інструмент, гордість матері не знала меж. Раптово усвідомивши, що вона, багато років тому, принесла його в жертву на вівтар служіння людству, і з великою надією чекала, коли безкорисливе зречення материнських домагань до нього набуде публічного визнання, Максина поспіхом почала пожинати плоди свого мужнього і неремстивого мучеництва, запрошуючи всіх без винятку поглянути на вогнище, де вона попеліла упродовж безкінечних днів, коли віра й надія звисали на краю прірви.

Упродовж тижня вона обходила своїх знайомих, приймаючи зі щасливими слізьми їхнє збуджене вітальне щебетання, і послала солодкаву й сентиментальну телеграму своєму синові з пристрасною подякою милосердному Богові за те, що здійснив усі її чудесні мрії, заплативши за неї чотириста п’ятдесят франків.

Цього ранку Максині бракувало з десяток років, щоб виглядати на свій вік, і почувалася вона ще більше на ті літа, ніж виглядала. Вона вже запланувала недешевий обід, який влаштує сьогодні о другій годині, коли Боббі буде тріюмфально виставлений на огляд десятку молодих старих леді – переважно добровільних вигнанок з Америки, які пережили, переросли чи перегнали своїх родичів – і стільком же модним та старомодним старим джентльменам, з сірими вусами і хмільним подихом. Вона буденно оголосила, що вони дуже улещені цим запрошенням познайомитися з його талановитим хлопчиком, і потай сподівалася, що він вже досить змужнів, щоб справдити історію про своє широке визнання. Їй не спадало на думку, що коли він повернеться до неї, то його уста, очі й руки лише звинуватять її в тому, що до п’ятдесяти шести їй не бракувало хоч дня.

Звикла грати свою роль експромтом з огляду на власні мінливі капризи, вона вирішила боротися з цією неприємною обставиною на її полі. Вона радітиме з того, що стала матір’ю лева, навіть попри той факт, що лев не дозволить їй виглядати такою грайливою, як зазвичай. Цього ранку вона приміряє собі вбрання на нову роль, і виглядатиме майже статечно.

– Ти полюбиш їх, Боббі!.. Такі ясочки! …І, Боббі, – вона піднесла пальчика і помахали ним таємниче, – я попросила свою чудесну Патрицію Лівінгстон прийти разом з матір’ю. Вона тебе зачарує!

Боббі приязно усміхнувся, сказавши, що буде радий стрітися з ними всіма, особливо тими, кого матір вважає чудовими людьми. Очевидно, що вона готувалася до цієї події, наче до коронації, і він не омине нагоди втішити її. Бог знає, як мало радости він колись міг подарувати їй. Але сьогодні він спокутує всі свої хиби і стане тим, ким вона хоче його бачити, радісно погодившись на дійство, яке, очевидно, посприяє тому, що його ослиний розум стане доконаним фактом в очах будь-якої розважливої людини, присутньої там.

Зважаючи, що воля – у цьому випадку – рівнозначна вчинкові, він згодом записав вечірку собі в заслуги; хоча й не мав змоги відвідати її.

* * *

Рішення Боббі Мерріка попросити чотиримісячну відпустку ґрунтувалося, очевидно, на тривалому переписуванні з доктором Емілем Арнштадтом з Відня. Арнштадт довго працював над проєктом припікання крововиливів, перш ніж було оголошено про винахід Мерріка. Він негайно звернувся про повну інформацію про нього, яку йому було надіслано негайно і з великою радістю. Тоді між ними зародилася тепла приязнь, яка спонукала Арнштадта палко сподіватися, що доктор Меррік приїде до Відня на неспішну конференцію, присвячену їхнім спільним інтересам.

– Ми можемо багато навчитися один в одного, – писав Арнштадт. – Це добре, що ми зустрілися.

На шальках терезів поруч із захопливою пропозицією Арнштадта лежав настирливий лист від Джека Досона, що схилявся на коліна в мольбі.

"То не така вже й дрібниця, кажу тобі, дістати запрошення на конференцію з Арнштадтом! Ти мусиш приїхати. Це наказ! Ти мусиш приїхати заради мене! Ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не вважав заслуженою винагороду, яку ти підкинув мені. Не слід було цього робити. Звісно, як виявилося тепер, у тебе є й набагато вагоміші досягнення, ніж самотужки написаний екзамен для старого Еплтона, за який ти цілком справедливо заробив хурму. Я ніколи не мав ілюзій, старий друже, що ти цілком заслужив на першу відзнаку і цей приз. Ти передав їх мені, тому що, на твою думку, я потребував