Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

вони перейшли до бібліотеки за порадою Боббі, щоб мати змогу вислухати тривалу історію. – Макларени ледве наважувалися вірити своїм вухам.

Жадаючи переповісти їм всі кроки свого духовного поступу в точній послідовності, він розпочав зі студії Рандольфа. Обережно добираючи факти, щоб уникнути будь-яких власних доброчинств, здійснених відповідно до християнської теорії ревної молитви, він незворушно переповідав їм факти.

Він закінчив тим, з чого почав. Майже не сподівався, що вони повірять йому. Він не вірив і сам; його пройняла огида; інтелектуальна образа; нестямний бунт; але насправді, то був факт!

– Якою неймовірно тривіяльною, – оголосив скромно Макларен, – видається уся моя програма проповідування з огляду на такі приголомшливі можливості! Авжеж – ми намагалися навчати релігії, не знаючи, про що йде мова!

– О, мої висновки не настільки далекосяжні, – розрадив його Боббі. – Ви надихали людей критично оцінювати себе. Вони мусять стати кращими після чергових поважних роздумів про життя та обов’язок, до яких ви спонукали їх. Це етика. І етика має вирішальне значення. Та річ, про яку я розповідаю, не лежить у царині етики. Радше вона стосується до науки. Ми докладали чималих зусиль, щоби сконструювати пристрої та машини, яким би давали рух пара, електрика і сонце; але не усвідомлювали, що так само людська особистість могла би також приймати силу Найвищої Особи.

– Сьогодні я відчуваю, – сказав Макларен, – неначе не зробив нічого – абсолютно нічого!

– Аж ніяк! Ви виконували вкрай потрібну роботу з розвіювання старих забобонів; давніх недоречностей. Ваша праця не була даремною, можете бути певні! Але тільки – коли я слухав вас цього ранку, то не міг не бажати, щоб це нове тлумачення релігії, яке ви так прекрасно здатні запропонувати, може піти далі і показати, наскільки науково обґрунтована релігія. Сьогодні ви порадили нам прийняти гіпотезу еволюції. Ви сказали – і я пригадую це точно – що ми можемо пояснити все, що маємо і чим є, завдяки цій теорії… Але я не погоджуюся з вами. Можливо, наші тіла походять з якогось долюдського типу життя. Можливо, вся романтична література – це лише витончений тваринний потяг до самовідтворення. Можливо, наш мозок – це удосконалені нервові ганглії, що звикли реагувати автоматично на потребу їжі та притулку… Цього ще не довели. Там, на катедрі, ви були певні цього набагато більше, ніж мій професор біології у своїй авдиторії… Але, допускаючи фізичну еволюцію, біологія не має жодного пояснення людської особистости. Спитайте старого Гарпера, як він пояснює поривання, каяття, інтерес до свого походження, тривогу за майбутнє, і він відповість: " Я не богослов, пане! Я – біолог!"

– І, припускаю, ви натякаєте, – усміхнувся Макларен, – що моє головне завдання – пояснювати поривання, каяття, інтерес до власного походження і бажання людини зоставити слід у майбутньому, і якщо хтось запитає, що я думаю про еволюцію, то змушений буду відповісти: "Я не біолог, пане! Я богослов!"

– Щось на взір того, – погодився Боббі.

– Цікаво, чи ми, модерністи, – сказав Макларен після довгої мовчанки, – не потрапили в таку саму скруту, що й Мойсей, якому вистачало відваги вивести рабів з полону, але забракло винахідливости привести їх у край, що годуватиме їх. Ми дали їм волю; але вони досі мандрують у нетрях, невдоволені, голодні, час від часу повертаючись до язичництва й експериментуючи з усіма ексцентричними культами, шукаючи духовного еквіваленту відкинутих забобонів – инколи навіть бажаючи повернутися у старе ярмо!

– І ви не змарнуєте часу, вивівши їх, – сказав Боббі. – І не менш цікаво вести їх уперед. Вони не мають повернутися! Однак повернуться – якщо їм не покажуть щось цікавіше від нетрів, де вони блукають.

* * *

Він вийшов з їхньої оселі о четвертій, і Макларен провів його до великого автомобіля-купе, що стояв на узбіччі.

– Мерріку, – промовив він досить боязко, – чи не міг би я попросити вас наступної неділі знову прийти до моєї церкви? Я хотів би запропонувати щось конструктивніше – і хотів би дізнатися про вашу реакцію.

– Радо би прийшов, але саме в той час буду далеко в морі. Відпливаю в суботу до Франції, дорогою до Відня, щоб зустрітися з колегою. Я радо прийду, коли повернуся.

Він натиснув на стартер і могутній двигун загудів.

Макларен потис йому руку.

– Мерріку! – це хвилинку!.. Ми, модерністи, намагаємося показати, що релігія не суперечить науці. Тепер ми мусимо доводити, що релігія і є наукою! Чи не це ви мали на увазі?

– Якраз! Саме це і ніщо инше! Ви зрозуміли! Бажаю вам наснаги! Зустрінемося у вересні!

XIX

Максина Меррік, наливаючи каву в сонячній кухоньці своєї луїзіянської квартири на бульварі Османа поблизу площі Етуаль, боязко підвела очі на свого видатного гостя, не вірячи тому, що це її син.

Його рот чомусь змінився. Обділена будь-яким талантом аналізувати характер, Максина не спромоглася розпізнати зміну, але якийсь прихований інстинкт підказував їй, що вона не просто функціональна, а органічна, структурна.

То не був аскетичний вираз, як і песимістичний; але він позбавив його юначої туги. Він вже не благав, не передчував і навіть не допитувався; він приймав. На устах не було і сліду від тугої опуклости через приписувану собі непомильність; зарозумілої випнутости самозаспокоєння; виглядало, що їх турбують лише факти, і вони навчилися бути вимогливими до них. Побачивши справжні факти, уста приймали їх, хай якіими вони були: лагідними, як травневий ранок, чи страшними, як смертний гріх.

І очі його також якось змінилися. Видавалося, що вони запали глибше, не