Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

стереотипи про Донбас. Наприклад, відомий мем «Донбас ніколи не стояв на колінах!». І це є так, але мова тут про героїчних футбольних ультрас сходу, котрі є трьомастами спартанцями України, а зовсім не про бурякові кабінетні їбальники і не про їхніх кріпаків-землейобів, в яких і колін нема, самі лише маслаки, якщо чесно.

Колись дуже давно я познайомився з маріупольськими хулами, які приїхали гуляти в Гуляйполе, і мали там цікаві адміністративні пригоди. Шо я вам скажу, друзі. Частина з них виглядала як брітіш-ультрас міжнародного ґатунку. І не лише через кежуал, а саме через вираз очей і через манеру триматися.

Це були пацани з 1968-го року. Але не совітсько-брежнівського 1968 року, ні. Це були пацани тупо з Лондона відповідного часу. Що цікаво, вони мали з собою рудого малого, який припиздив в цей провінційно-гоповський парадайс на такому лютому ірокезі, що королева Вікторія мала б віддатися йому прямо на місцевому ринку, якби знала про його існування.

Ну, звичайно, в них одразу ж почалася знана тєма «хто за кого ганяє», потім невеличке непорозуміння з криворізькими гов­на­рями-анархо-цоями, та конфлікт із місцевою армянською діаспорою, у вигляді пантового мудака в гарній сорочці.

Що це було?

Це була ще одна цеглинка в будову розуміння обставин.

Футляр совкової української стабільності

Feb. 5th, 2014 at 2:20 PM

Одним із найцікавіших феноменів людської свідомості є несприйняття нею очевидного. Події навколо Майдану дають нам тонни цікавого антропологічного матеріалу для подальшого вивчення на користь людству.

Дехто просто не вірить своїм очам, тому і намагається пояснити Майдан звичними кліше. Щось таке знайти хитре, якусь нестиковочку абощо. На кшталт «та це вони самі своїх і вбили на Грушевського», «ну поміняють одних олігархів на інших і шо далі?».

Це легко зрозуміти і навіть пробачити. Совковій свідомості ду­же непросто осягнути, що народний вибух можливий без конспірологічних схем, без чиїхось далекоглядних зазіхань і ретельного планування. Совок, навіть якщо побачить всю цю двіжуху на власні очі, так просто не переконається і не повірить. Завжди буде сидіти в голові оце кріпацьке «ой, шото тут нє то».

Несподівано з’явився майже непрогнозований фактор — масштабне громадянське суспільство, притому страшно розлючене і завзяте. Ця раптовість викликає недовіру. Як це так люди повстали? Це їх олігархи вкотре ошукують, а якщо не ошукують, ну тоді все за гроші. Ну хіба ж буває інакше? І чомусь їм здається, що оці рішучі дядьки з кийками і щитами в руках, просто кімнатні дурники або майже дебіли. А мусора, як завжди, побєдятъ, бо так було завжди.

Дійсно, в совку так було завжди, але ж і він не вічний. Цього тривожного факту деякі громадяни бояться панічно, бо совок — це їхня зона комфорту, ба навіть домівка. Зникне совок — зникне й їхній світ, зникнуть і вони, бо якщо нема клопівника, то нема й клопів, і це страшно.

Смак брєжнєвського морозива з дитинства накладається на кріпацькі поведінкові стереотипи і перетворюється на зашкарубле радянське «я». Коли ви переконуєте недовірливого опонента в щирості протестів, то фактично позбавляєте його дитячих спогадів, а цього ніхто так просто не подарує.

За УРСР я був піонером і щиро ненавидів піонерію, просто в силу свого природного індивідуалізму, а хтось згадує цей період свого життя як солодкий сон. Саме тому не думаю, що когось варто переконувати. Треба стрімко і рішуче брати своє. Людей непогано переконує дійсність, якщо їхні серця не посохли остаточно, як позаторічна бульба. Зараз, після того як майже випадково наш упирятник показав свою справжню мармизу, багато хто прямо на очах переживає тяжкий процес трансформації свідомості.

Але завжди були і будуть такі особи, які забиваються в найглибші льохи, аби не бачити і не розуміти. Я особисто знайомий з однією літньою жіночкою, мешканкою спального району Києва, яка ніколи не чула слова «тітушки» і щиро питала — а что ето такоє? Гадаєте, до цієї пані недолітали тривожні вібрації заворушень? Очевидно, що долітали, і це говорить лише про одне — як тільки пані краєм мозку відчула шурхіт реальності, вона моментально сховалася в футляр побутового вошкання.

І їй не треба нічого розуміти, їй просто треба дожити своє і лягти в найнадійніший з можливих футлярів — затишну могилку на Лісовому цвинтарі. Де не буде ні тітушок, ні розлючених громадян, ні озвірілої беркутні, ні жодних регіональних рил, ні Госдепа, нічого такого, що може зламати кволий розум літньої ідіотки. Там, в цьому футлярі, буде тільки знайомий з дитинства смак брєжнєвського морозива, закручені у слоїк позаторічні огірки, нова ондатрова шапка, піонерський табір і багато гарної стабільності.

Єдине, що ми можемо зробити — присипати цю стабільність землею і посадити на ній симпатичні чорнобривці, а самим сміливо пірнути у вир перетворень, в коловорот життя. Цвинтар — не місце для дискусій.

Афганець

Feb. 16th, 2014 at 4:12 AM

Мушу поділитися враженнями. По «Громадському ТБ» вчора показали цікавий фільм, котрий зняло об’єднання «Стоп цензурі». Молодці, дуже прикольна стрічка вийшла, життєва. Вона довга, і складається з кількох відео-новел. Одна з них про Межигір’я, а присвячено її розслідуванню земельно-корупційних оборудок Гаранта. Вона, в принципі, наче як основна в цій серії. Але вразила мене не вона.

Найбільш кричущою видалася відео-новела під назвою «Афганець», яку присвячено