Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

Книга-калейдоскоп, в якій зібрані відверті й критичні погляди на Українську революцію 2013-14 рр., емоції без купюр і деталі, що залишились за кадром медіа.
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.

Антін Мухарський
Майдан. (Р)Еволюція духу

Щоб пам’ятати!

Пишу цей текст усього за день до здачі книги у друк (вибачте, редакторе). Позавчора були із моїм другом Орестом Лютим у зоні АТО із концертом. А вже сьогодні знімали заключні інтерв’ю з учасниками подій на Майдані для майбутнього документального фільму. Серед них були хлопці, які першими кинули коктейлі Молотова 1-го грудня на Банковій — Олексій Шемотюк і Геннадій Титов, а також Сергій Трапезун (це той чоловік, що у відеокадрах під час розстрілу 20-го лютого на Інститутській — отримав поранення в обидві ноги) та ще Юрій Щепків — один зі сміливців, хто витягував з-під куль поранених у той страшний час. Після закінчення зйомок ми стояли на ґанку нашого допіру підпільного революційного штабу на Подолі, і я спитав у Шемотюка, чи міг він тоді передбачити, що з того першого коктейлю, який він кинув у грудні, розгориться полум’я справжньої війни? «А знаєш, — відповів мені Олексій, — днями законно купив АКМ і я психологічно готовий ним скористатися. Ще на Майдані, в ніч з 18-го на 19 лютого, коли мене накрило гранатою, я зрозумів, що якщо вже наважився захищати свою свободу, то треба змиритися і з тим, що можеш за неї й загинути. У мене троє дітей, але я знаю, що дружина і мама їх «витягнуть» навіть без мене. Звичайно, зовсім не хочеться, щоб це сталося, але якщо так буде треба, то нехай».

Не знаю, що чекає на нас завтра, через місяць, через рік. Інтуїтивно відчуваю, що все буде добре. Що Путін рано чи пізно здохне, можливо, навіть наглою смертю від рук своїх поплічників, а його фашистсько-рашистська імперія розвалиться. Що Україна приєднається до вільних цивілізованих країн, де діють елементарні державні та цивілізовані закони. Розквітне середній клас, усі діти вивчать англійську, а їхні батьки чесно зароблятимуть незлі гроші, яких вистачить для якнайкращої освіти та подорожей світом. З’явиться модерне українське мистецтво, розквітне філософія, кінематограф і театр, надої молока зростуть до 100 літрів від корови на добу, а мед коштуватиме найдешевше в світі. І все це обов’язково станеться, бо цивілізаційний поступ не спинити. Але. Скільки ще за те треба буде пролити української крові — мені невідомо. Ясно одне: ми знову, як і сто, як і триста, як і вісімсот років тому — першими приймаємо удари азійської орди, захищаючи своїм життям Європу, яка в цей час спокійно п’є каву, заїдаючи її хрумкими круасанами, інколи підкидає трохи грошенят. І дає «корисні поради» щодо облаштування нашої країни, не зовсім розуміючи те, який агресивний, вічно захмелений і непередбачуваний сусід трясе своїми мудями у нас під боком.

Одвічне прикордоння, одвічний неспокій, одвічна швидко від­новлювана хата-мазанка, зброя на стіні та кінь у стійлі, призвичаєний до бою, а ще дівчина чи мати, заломивши рученьки, відправляє козака на війну. Ось він — домінантний український архетип, що цілком матеріалізувався у нашому житті в сучасній нестерпній легкості буття. Всі попередні роки ми болісно і часом недолуго шукали відповідь на питання — у чому полягає українська національна ідея? Але ж раптом все стало на свої місця. Вільні люди на вільній землі відстоюють своє право на волю. Воля — ключове слово нашої історичної та ментальної парадигми. Воля як свідомий акт особистості і як синонім свободи у лібертаріанському розумінні цього терміну. Воля як особиста відповідальність за свої вчинки, за свою Батьківщину і за її майбутнє.

«Совок» вмирає в муках. Зомбіленд під назвою «путінська ра­ша», накачаний трупним газом, лякає нас своїм вентилем та стотисячними арміями. Але ж всі бачать, що то лише труп, який позбавлений живих еманацій, життєздатного сенсу, окрім жлобства, агресії і тупої брехні.

Таке не раз вже траплялося в нашій історії, і все, про що читали в книжках, стало нашою щоденною реальністю. Кожен нинішній день посилає нам нові випробовування — і кожен з нас має щодня давати раду тим викликам, які роблять нас сильнішими, якщо від них не відвертатися і не ховати голову у пісок. Але хіба колись було інакше? «Пережили совєтськіх, переживемо й донєцкіх» — народна приказка недалекого минулого тепер звучить приблизно так: «Пережили УРСР, переживемо і ДНР». Головне — бути спокійним, зібраним і послідовним. Бо те, що діється в Україні останнім часом, є одвічною земною боротьбою життя і смерті, минувшини і майбуття, правди і брехні, честі і злочинства, підлості і гідності, гнилі і цвітіння. І, вгадайте, хто переможе? Хоча боротьба буде тривкою і запеклою. Борімося — поборемо! Разом до перемоги! Слава Україні! Героям Слава!

А ще ми cтворювали цю книгу, щоб пам’ятати — як все було насправді.

З подякою та шануванням до всіх читачів, автор і куратор проекту, Антін Мухарський 24 червня 2014 року (Р)Еволюція цінностей

Сотні разів я писала цей текст у своїй уяві, у сні й на яву. Але в реальності, як в житті однієї людини, насправді одна-єдина чиста сторінка, tabula rasa. Одна-єдина країна, в якій ти народжуєшся, її історія, про яку тобі не зовсім нудно розповідали в дитячому садку, у школі, в університеті, яку проживаєш тут і тепер. Болісно, хворобливо й радісно водночас. Іншої історії ні в тебе, ні в твоєї країни немає.

Ті події, які почалися в листопаді й вибухнули у лютому 2014 ро­ку на Майдані у Києві — можна пафосно порівняти із Французькою революцією, із відомими переворотами в людській історії, але українська історія унікальна, як її культура й кожне людське обличчя на мільйонному Майдані. Хоча «білих плям» в українській історії (і вона триває) від того, закономірно, менше не стане. Тож перше питання, яке упорядники цього видання ставили його ж авторам, на позір просте: що відбулося насправді?

Я пишу ці рядки, не знаючи, чи є якесь надзавдання, надмета, висока ідея в авторів української історії 2013-2014 років.