Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 41. Пастка.

А-а-а-а-а!

Політ був коротким, але приземлення болючим. Поріг зімкнувся над нашими головами, і світло згасло. Поруч заворушився Мирт і загорівся ліхтарик в його руці, стало можливим озирнутися. Ми опинилися в металевому мішку без жодного натяку на вихід, якщо не брати до уваги люк, крізь який ми так нерозумно провалилися. Тільки ось сталеві стулки  товщиною сантиметрів двадцять не залишали надії. Якби тільки знали і подумали головами, а не іншим місцем, можна було просто перестрибнути через той клятий поріг. Але... Швидше за все, що нас зустріла б друга, третя, десята пастка, і, можливо, ми б уже з ангелами віталися. Або з чортами в пеклі, хто ж його знає, як на тому світі наші діяння оцінять. Швидше, зарахується не благородний порив врятувати усіх, а жахлива дурість, по якій ми про... кх-кх... останній шанс.

 - Ти ціла? - почувся хрипкий голос Мирта.

 - Та хто ж його знає? - Спробувала поволі поворухнути кінцівками та головою. - Начебто ціла, але тепер це не має значення. Ми попалися.

 - Це має значення. Ти сама говорила, що люди ніколи не здаються.

Демон встав, потряс руками, ногами. А мені навіть підніматися не хотілося.

 - Ти бачиш хоч єдиний шанс? Звідси не вибратись. Зараз або вранці по нас прийдуть і заберуть до катівні. А нам і захищатися нічим! Я навіть бластер залишила біля стінки. От, дійсно, дурепа...

 - Досить собі дорікати. Я теж... дурня впоров. Так нерозумно попастися...

 - Більше нам шансу не дадуть, - Я гнала думки про те, що нас очікує, геть, але нічого не виходило.

 - Будемо самі шукати цей шанс, - Мирт почав методично оглядати та обстукувати стіни.

А я просто сіла в центрі, поклала лікті на коліна, а зверху свою дурну голову, і занурилась у думки. Мозок відчайдушно намагався перебирати варіанти, але нічого було перебирати. Варіантів не було. Ні одного. Ні єдиного... І від цього можна було збожеволіти. Та ще цей стукіт.

Тук, тук, тук-тук-тук. Тук, тук...

Мирт закінчив зі стінами і перейшов до обстеження підлоги. А я відпустила свої думки на волю. Почала пригадувати своє життя... нікчемне, нічим не примітне життя. Сумне дитинство, холодні батьки, самотність, відчуття себе непотрібною, порожнеча... Підліткові проблеми, розбірки, шкільні негаразди... Потім світлим промінчиком - універ, нові друзі, подружки, свобода... Але нічого значущого, навіть згадати толком нічого. Та я на морі один раз в житті була, якщо не брати до уваги вчорашнього «моціону»! Батьки мене ніколи не возили, зате сестру - щороку, вона маленька, часто хворіє. А я завжди була дорослою і здоровою? Добре, хоч річка поруч, де я і навчилася плавати.

Я вперше море побачила в цьому році, після літньої сесії місяць працювала в кафе офіціанткою, потім витратила все за тиждень біля моря з Кеті. Саме там вона і підчепила свого поспішного нареченого.

В принципі, і подруга виявилася не справжня, як і батьки. Ненавидить мене через сукню... Та й не було у мене в житті справжніх друзів. Ніхто про мене, напевно, і не згадає ніколи, коли загину...

І любові я не знала, аж поки в Мертвих землях раптом не зрозуміла, що Мирт, по суті, не такий, як мені спочатку здалося, не такий, як він здавався всім іншим. Що мені з ним добре, він вміє бути дбайливим, бути поруч, підтримати, захистити, зігріти. Що він вміє відчувати, цінувати...

Полюбила я його? Так. Кілька днів справжнього життя. Яскравого, соковитого, неймовірного. Змінила б я їх на розмірене сонне існування, яке було у мене раніше? Ось запропонував би хтось: ти проживеш на землі нудне звичайне життя і ніколи не дізнаєшся про існування демонів, не зустрінеш Мирта, або отримаєш кілька днів шаленого кохання та загинеш з коханим тут і зараз, погодилася б я? Не знаю. Все одно ніхто не пропонує.

Так, потрібно ще порадіти, що мені пощастило побачити інші світи...

Чи не пощастило?..  Не знаю. Не хочу. Не хочу, щоб все було так. Так, за останні дні я не раз опинялася на межі загибелі, але саме зараз відчуваю, що у майбутнього немає варіантів. Батьки сплять мертвим сном у виготовлених за новітніми технологіями боксах, і я їх не те, що не чую, взагалі не відчуваю. Казкарі слабкі та розрізнені. У нас немає ніякої можливості вибратися. Нас або заберуть до катівні, щоб щось витягнути, або залишать тут вмирати від спраги і голоду, або просто вб'ють. І нехай краще буде останній варіант, тільки щоб швидко...

Ні! Я хочу жити! Я - людина, а люди не здаються ніколи!

Мирт продовжував простукування, місцями звук був більш глухий, місцями - дзвінкий.

 - Тут... Можливо, тут проходять якісь комунікації... Каналізаційні труби, вентиляція, та що завгодно!

Він почав бити кулаками, ногами, дряпати метал нігтями, але в'язниця-коробка навіть не збиралася піддаватися.

Мирт знесилено опустився поруч зі мною.

 - Здається, нам не вибратися...

Пора прощатися?

Демон обійняв мене, притиснув до грудей.

 - Мила, мила моя Ксюша... Це через мене ти потрапила на Демонію, а потім до Мертвих земель і сюди, в цю халепу. Я не зміг захистити тебе, не зміг врятувати... Прости мене... - Його пальці почали бездумно перебирати моє волосся, немов чотки. - Не думав закінчити життя так швидко... Вважав, що у нас попереду - тисяча, а то й півтори тисячі років для того, щоб пізнати один одного, щоб насолодитися один одним. А у нас залишилися годинни, а то й хвилини... Мила моя...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍