Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

успіху з цеї праці, по­ра­яли, ку­ди вис­ла­ти її, до­да­ли відва­ги, збу­ди­ли надії, до­да­ли стільки охо­ти до жит­тя, що во­на то­го ве­чо­ра не­мов віджи­ла і ста­ла та­кою ве­се­лою, якою не бу­ла вже дав­но.

Відославши ру­ко­пис, во­на чис­ли­ла дні, ко­ли діста­не відомість про нього.

Коли на неї на­ля­гав сум або різні не­дос­тачі, і кло­по­ти її обс­та­вин пригніта­ли, мов тя­гар, її ду­шу, - при­га­ду­ва­ла собі відос­ла­ну пра­цю і мов відчу­ва­ла, що від неї ллється якесь світло; що во­на «ду­ша» її існу­ван­ня, і що все про­че те­пер в її житті річ побічна. Так, в тій праці спо­чи­ва­ла її бу­дучність, кри­ло­ся її щас­тя, звідси по­хо­ди­ло для неї «жит­тя», і во­на відда­ла­ся якимсь пре­гар­ним, пиш­ним надіям, а ду­ша її роз'ясни­лась, мов від сон­ця…

XV

Було це пізньою осінню, в рік по смерті Мар­ко, ко­ло де­ся­тої го­ди­ни пе­ред по­луд­нем.

В старім пар­ку міськім ус­те­ли­ло­ся по стеж­ках і але­ях су­хе, з де­рев упав­ше лис­тя гру­бою верст­вою. [138] Де­ре­ва з яс­но-жов­тим зло­та­во-блис­ку­чим або чер­во­ним лис­тям, освіче­ним со­няч­ним світлом, з-по­ме­жи ще зе­ле­них де­рев впа­да­ли вже зда­ле­ка в очі. А поміж ве­ли­чез­ни­ми, ря­дом сто­ячи­ми яво­ра­ми і гус­то за­сад­же­ни­ми інши­ми де­ре­ва­ми го­лов­ної алеї за­ви­са­ла ран­ня мря­ка ве­ли­ки­ми без­форм­ни­ми шма­та­ми.

Свіжий, пот­ро­хи зем­лис­тий за­пах на­пов­няв воз­дух.

В пар­ку па­ну­ва­ла ти­ши­на, і лиш кілька помічників ого­род­ни­ка і кілька ма­лих дівчат сну­ва­ло­ся по але­ях, зміта­ли лис­тя з доріг і ви­во­зи­ли ку­дись.

Крім них, не бу­ло ніко­го вид­ко.

Мовчазний парк з своїми але­ями, з своїми до­ро­га­ми до їзди і не­ру­хо­ми­ми мар­му­ро­ви­ми ста­ту­ями ле­жав в своїй осінній красі по­важ­но, мов який­сь замк­не­ний арис­ток­ра­тич­ний світ, кот­рий вип­ро­шує собі вся­ко­го го­лоснішно­го й живішо­го ру­ху, з ви­нят­ком звуків пли­ву­чої во­ди або пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Об'ємисті гру­пи ста­рих бо­ро­да­тих сме­рек зда­ва­ли­ся тем­но-сині, а між ни­ми ми­готіло кри­ва­во-чер­во­не лис­тя білих беріз, об­ли­те ранішнім промінням сон­ця, мов по­лум'ям.

Понад всім тим сіяло синє, безх­мар­не склепіння.

Наталка йшла до ого­род­ни­ка, що меш­кав десь тут в пар­ку, увійшла в парк і звільни­ла хід. Іду­чи містом ско­рим хо­дом, огріла­ся над­то, і тінис­тий хо­лод та ти­ша, що ца­рю­ва­ли тут, вра­зи­ли її ми­ло.

При ставі, що ши­ро­ко роз­лив­ся; а об­го­род­же­ний ажу­ро­ви­ми шта­хе­та­ми, лиснів з тра­ви мов якесь ве­ли­чез­не дзер­ка­ло, ста­ну­ла ми­мо­волі.

Вода ма­ла для неї нез­ро­зумілу при­тя­га­ючу си­лу. Во­на спер­ла­ся о шта­хе­ти і спог­ля­да­ла з за­дум­ли­вою цікавістю на глад­ку, не­ру­хо­му, дзер­кальну пло­щу…

В ній відби­ва­ло­ся так ви­раз­но погідне осіннє не­бо з по­оди­но­ки­ми біли­ми хма­роч­ка­ми і верш­ки де­рев, жовті, зе­лені, тем­но-сині, чер­воні… Все ба­чи­ло­ся тут, лиш зда­ва­ло­ся все не­ру­хо­ме, мов зак­ля­те і мов на гли­бокім не­дос­ти­жимім дні…

Їй ста­ло га­ря­че, і во­на розіпну­ла пальто. Опісля зігну­ла­ся глиб­ше над во­дою і в такій пос­таві який­сь час ди­ви­ла­ся в глибінь…

Її об­гор­ну­ло чувст­во подібне до ту­ги, за­ба­жа­ло­ся їй по­чу­ти на своїм тілі хо­лод­ну во­ду, але не оцю, лиш іншу, рву­чу. Спер­шу му­си­ла би надп­ли­ва­ти на неї звільна, мов гра­ючись, мов несміли­во, при­ма­ню­юче, а відтак чим­раз скор­ше і скор­ше, чим­раз живіше. Му­си­ла би на­пи­ра­ти на неї, по­ри­ва­ти її. Во­на бо­ро­лась би з хви­ля­ми, по­ри­на­ла би в них, сміялась би в них, сміялась би го­лос­ним, бут­ним сміхом і аж відтак роз­ко­шу­ва­ла би в них…

Ціле пре­гар­не барв­не ок­ру­жен­ня зда­ва­ло­ся їй в воді кра­щим, ніж каз­ка.

Нараз поміти­ла се­бе. Чи так виг­ля­да­ла во­на? Чор­ний жалібний стрій і дов­га кре­па, спа­да­ючи з ка­пе­лю­ха аж до землі, ро­би­ли її ще ви­щою. Од­нак її об­лич­чя ви­да­ва­ло­ся їй іншим, як зви­чай­но. Ве­ликі блис­кучі очі ди­ви­ли­ся з ли­ця так спокійно, од­нак за­ра­зом так ви­жи­да­юче! Чо­го во­ни ожи­да­ли, чо­го? Чо­го ж би? Во­на усміхну­ла­ся, їй при­га­да­ла­ся її повість.

Нагадавши це, зда­ло­ся їй, мов­би жит­тя ле­жа­ло пе­ред нею як один пре­гар­ний, праз­нич­ний день, як який­сь світ яс­ної, пре­пиш­ної, не зна­ної досі кра­си…

«Полудне, - задз­веніло щось в ній, - по­луд­не…»

Так, її по­луд­не збли­жа­ло­ся, це відчу­ва­ла во­на всіма нер­ва­ми, в ній співа­ло щось ти­ся­ча­ми го­лосів про йо­го, а її ок­ру­жен­ня за­повіда­ло йо­го.

І чо­му ж би ні? Во­на не ба­жа­ла ніко­ли чо­гось не­мож­ли­во­го, не жа­да­ла чо­гось та­ко­го ані від лю­дей, ані від обс­та­вин. Во­на й не спус­ка­ла­ся ніко­ли на си­лу дру­гих, не бу­ла і тру­сом, ма­ла відва­гу! Во­на й не хотіла ми­лос­тині від долі - всього то­го не бу­ло для неї. Во­на чу­ла­ся та­кою сильною і здат­ною до жит­тя, що, зда­ва­ло­ся, для неї не існу­ва­ло нічо­го, чо­го не мог­ла би по­бо­ро­ти!

В сій хви­лині зда­ва­ло­ся їй, що її ду­шу освічує сон­це, що во­но ми­го­тить крізь її нер­ви, про­ни­зує її, що в її жи­лах го­нить кров скор­ше і що чує го­лос­не жит­тя в собі і кру­гом се­бе.

На час приж­му­ри­ла очі, мов­би бо­яла­ся, що­би то ра­юван­ня її душі не згу­би­ло­ся че­рез якесь інше вра­жен­ня. Їй бу­ло так ми­ло і гар­но те­пер… са­ме, са­ме те­пер… Ко­ли ство­ри­ла по хви­лині очі і по­ба­чи­ла свій влас­ний об­раз у воді, впа­ли їй в очі її нез­ви­чай­но чер­воні ус­та.

«Я гар­на!» - за­го­во­рив в ній який­сь го­лос.

«Так», - і во­на по­ча­ла приг­ля­да­ти­ся собі. Во­на бу­ла дійсно гар­на. Сніжно-біла, а до то­го ве­ликі, як сталь сіяючі очі. Стать її бу­ла гнуч­ка і струн­ка, от­же, бу­ла цілком гар­на, в тій хви­лині навіть ду­же гар­на… «Царівна», на­ви­ну­лось їй на дум­ку. Од­нак тут не бу­ло ніко­го, лиш во­на са­ма… В ній за­во­ру­ши­ла­ся ту­га, та­ка ніжна і не­по­роч­на, мов те безх­мар­не склепіння, синіюче у воді гли­бо­ко-гли­бо­ко. Во­на уяви­ла собі Оря­ди­на, а біля йо­го се­бе…

Він був гар­ний… так, от­же, він і во­на. Це бу­ло би гар­но, «цілко­ви­то», як ска­за­ла би Мар­ко і як по­вин­но бу­ти.

На її лиці по­яви­ла­ся лед­ве замітна крас­ка. Во­на усміхну­ла­ся туж­ли­во, од­нак май­же в тій самій хви­лині спа­леніла ще сильніше, мов­би хто заг­ля­нув про­ти її волі не­чай­но в її ду­шу. Відтак відвер­ну­ла­ся на­си­лу від сво­го об­ра­зу і по­ки­ну­ла то місце, зво­ру­ше­на, з га­ря­чим, спу­ще­ним пог­ля­дом, та відійшла ско­рим кро­ком в од­ну з тінис­тих доріг. Але її дум­ки пог­на­лись, мов ті барвні мо­тильки, далі. Так, він був гар­ний муж­чи­на, і в нім бу­ла «ра­са», а що справді лю­би­ла у йо­го, то йо­го ру­ки. Во­ни ма­ли в собі щось з інтелігенції і бу­ли гнучкі і май­же жіночі. Напр., ко­ли зви­са­ли не­ру­хо­мо з по­руч­чя крісла… Ті йо­го ру­ки бу­ла би так ра­до дер­жа­ла в тій хви­лині у своїх ру­ках…

По довгім часі оце знов ду­ма­ла во­на над яки­мись пев­ни­ми відно­си­на­ми між ним і со­бою, в кот­рих він і