Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

во­на зай­ма­ли б якесь ста­но­висько, гра­ли для се­бе пос­по­лу якусь роль. Зви­чай­но відсу­ва­ла від се­бе все, що ма­ло ха­рак­тер яко­го «закінчен­ня». «Так, як во­но є, - ду­ма­ла зви­чай­но, - є доб­ре і не пот­ре­бує зміня­ти­ся». Ба­га­то з інших подій не мог­ло інак­ше зло­жи­ти­ся, - ду­ма­ла во­на собі, - і то­му бу­ло би не­ро­зум­но вик­ли­ку­ва­ти щось на­си­лу або над­то вже по­тя­га­ти до якої ви­ни. Прав­да, йо­го по­ве­ден­ня боліло її, особ­ли­во те, що він не­мов всти­дав­ся своєї ко­лишньої лю­бові до неї. Але то­му й проз­ва­ла йо­го в своїм серці «не­ро­зум­ним» і бу­ла би луч­че умер­ла, чим ви­яви­ла пе­ред ним, що зай­ма­ла­ся ним. В тій хви­лині бу­ла її ду­ша так пе­ре­пов­не­на ним, що во­на за­бу­ла все, чим про­ви­нив­ся суп­ро­ти неї, та бу­ла би з ним «поєдна­ла­ся». Їй зда­ва­ло­ся, що во­на мог­ла би по­бо­ро­ти всі йо­го хи­би і впли­ну­ти на нього так, щоб йо­го хи­мер­на на­ту­ра вип­рос­та­ла­ся, чу­ла в собі си­лу за двох, і то цю пев­ну, спокійну си­лу, що не об­ма­нює ніко­ли. Ко­ли б він на­хо­див­ся те­пер десь тут в пар­ку, вий­шов з якоїсь алеї про­ти неї, напр., з он тої ши­ро­кої, об­сад­же­ної так гус­то ли­па­ми, що їх віти спліта­ли­ся ра­зом… По­ка­зав­ся на­пе­ред зда­ле­ка, а відтак над­хо­див чим­раз ближ­че і ближ­че…

Ах, во­ни би стільки го­во­ри­ли! Во­на ма­ла би йо­му стільки ска­за­ти! Ад­же її в'яза­ло з ним стільки спільно­го! Пер­ше - ко­лиш­ня лю­бов, а відтак їх ко­лишні за­ви­симі обс­та­ви­ни, їх терпіння в мо­ло­дих, най­кра­щих літах і інте­ре­си їх на­ро­ду - ба­га­то ре­чей в'яза­ло їх; во­на й не хо­че роз­би­ра­ти всього. Між іншим ска­за­ла би йо­му і те, що він за­нед­бав­ся «ду­хо­во», став по­вер­хо­вий, плит­кий, що над ним взя­ла верх бу­ден­щи­на вже наскрізь, і він не зре­алізує ніко­ли ані од­ної з тих ідей, кот­ри­ми оду­шев­ляв­ся дав­но, ко­ли не оп­реться тим впли­вам бу­ден­щи­ни. Так, оце роз­повіла би во­на йо­му. А він би роз­лю­тив­ся за це і при­ду­мав би вмить якусь «філо­софію», що її ніби зби­ва­ла би. Во­на сміялась би сер­деч­не! Ціла їх бесіда ве­лась би так жи­во, ве­се­ло; во­на ж бу­ла нині так со­няч­но ус­по­соб­ле­на, як вже дав­но ні.

Ах, як він її раз лю­бив!

Однак тоді во­на не бу­ла та­кою, як те­пер, бу­ла ще ди­ти­ною. Ко­ли б це тодішнє про­жи­те мож­на те­пер знов про­жи­ти, яке ж сильне і са­мосвідо­ме бу­ло би во­но, в тім не бу­ло би стра­ху ані пе­ред тіткою, ані пе­ред якимсь іншим світом! Во­на ма­ла би відповіда­ти лиш пе­ред со­бою са­мою, пе­ред своїм «я», кот­ре не ща­ди­ло се­бе, а бу­ло для неї те­пер пер­шою і послідньою інстанцією, над кот­рою пра­цю­ва­ла і кот­ра кош­ту­ва­ла їй стільки тру­да і май­же кри­ва­вих сліз.

Так, тоді «лю­би­ли­ся» во­ни ду­же, але не цілу­ва­лись ніко­ли. Во­на не цілу­ва­ла в своїм житті ніко­го…

Вона відчу­ла якесь вдо­во­лен­ня, що; ос­та­ла­ся аж та­ка чис­та. Тоді був би він цілу­вав її ус­та, а опісля по­ма­зані ус­та ру­мун­ки, а мо­же, ще й дру­гих, подібних до неї. Во­на за­ду­ма­ла­ся на­раз над своїм ко­лишнім «я», і во­но зда­ло­ся їй яко­юсь ніжною, без­помічною, освітле­ною істо­тою, кот­ра не ма­ла нічо­го спільно­го з тою, кот­рої очі спог­ля­да­ли ще пе­ред хви­ли­ною так до­жи­да­ючо. Відчу­ла, що ко­ли би то її ко­лишнє «я» бу­ло обид­же­не, то оби­ду ту мог­ла би відчу­ти пов­но лиш те­пер. Сон­це по­ча­ло припіка­ти, і во­на схо­ва­ла­ся в тінь алеї.

Опавше лис­тя сте­ли­ло­ся гру­бо по до­розі, і її но­га аж по­то­па­ла в нім; од­нак во­на гра­ла­ся ним і хо­ди­ти в нім бу­ло їй приємно. На гар­них кор­чах, що рос­ли між де­ре­ва­ми і прик­ра­шу­ва­ли алею, висіла ве­ли­ка па­ву­ти­на, а зро­ше­на ранішньою мря­кою, лисніла про­ти сон­ця, мов срібна сіть. По гіллі де­рев і між лис­тям шо­ло­па­ли­ся тай­ком ве­ликі бо­яз­ливі пта­хи; інші сміливіші гой­да­ли­ся бут­но по га­луззі, а знов де­які го­лос­но ще­бе­та­ли. Все те, зда­ва­ло­ся, па­ну­ючу ти­ши­ну ще збільша­ло. Чим глиб­ше во­на за­хо­ди­ла, тим більша ти­ша ок­ру­жа­ла її. Парк ле­жав ще в півсні, і їй зда­ва­ло­ся, що на­хо­ди­ла­ся в лісі. Вди­ха­ючи пов­ни­ми грудьми па­ху­чий воз­дух, си­лу­ва­ла­ся май­же несвідо­мо за­тер­ти чувст­во са­мот­ності.

Якийсь туркіт по­во­зу збу­див її з за­ду­ми.

Вона чу­ла, як він над'їжджав чим­раз ближ­че і що ми­не її не­ба­вом.

Не звер­та­ючи го­ло­ви в ту сто­ро­ну, ус­ту­пи­ла­ся набік з до­ро­ги. Аж ко­ли повіз ми­нав поп­ри неї, підня­ла очі. Во­ни по­ди­ба­ли­ся з дво­ма ве­ли­ки­ми чор­ни­ми, май­же не­ру­хо­ми­ми очи­ма якоїсь мо­ло­дої да­ми, а опісля з очи­ма Оря­ди­на…

Чи во­на відкло­ни­ла­ся? Цього не зна­ла на­пев­но.

Її що­ки горіли, мов по якім ударі, і во­на лиш ба­чи­ла, як дов­га спи­на цеї да­ми зігну­ла­ся ніби з пи­тан­ням до йо­го. Між обо­ма да­ма­ми (і якась стар­ша сиділа там) зазріла во­на ми­мо­волі ще раз йо­го ли­це. Їй зда­ва­ло­ся, що во­но ма­ло виг­ляд та­ких лиць, що го­тові все до пос­лу­ги…

Механічно звер­ну­ла­ся в іншу алею і так са­мо без дум­ки усіла­ся на пер­шу лав­ку, що по­ди­ба­ла.

Чи не пок­ри­ло­ся все рум'янцем со­ро­му? Все, що бу­ло з нею досі од­но­душ­не?

Вона бу­ла би при­па­ла до землі, бу­ла би за­ри­ла ли­це в лис­тя зі всти­ду, що її ду­ша роз­дяг­ла­ся до на­го­ти, а на те лу­чи­ло­ся їй оце!

Вона відчу­ла, як на неї впли­ва­ло щось та­ке, що бу­ла би най­рад­ше зем­лю роз­ри­ва­ла. Та­ка ганьба!

Так сиділа во­на на лавці з зас­ло­не­ним об­лич­чям, по­хи­ле­на гли­бо­ко до землі…

Оскаржувати ко­гось? Напр., йо­го? Ах, то не ви­па­да­ло! Її чувст­во спра­вед­ли­вості бу­ло над­то ви­роб­ле­не, щоб мог­ла то вчи­ни­ти. Між ним і нею не бу­ло прецінь ніяких пев­них відно­син, і то­му він не був ви­ну­ва­тий, а во­на з ти­ми дов­ги­ми пле­чи­ма не бу­ла та­кож вин­на… от­же, що?

Вона за­тя­ла зу­би і бу­ла би вго­лос ри­да­ла, од­нак по­га­му­ва­ла­ся і би­ла тільки мовч­ки п'ясту­ком о по­руч­чя лав­ки… «Мар­ко! Мар­ко!» - прос­тог­на­ли її ус­та. Чо­му не бу­ло йо­го тут, що­би всту­пив­ся за неї; ні, ко­ли б він тут був, то їй та­ке бу­ло би не лу­чи­ло­ся… По якімсь часі ус­по­коїла­ся тро­хи. Що об­хо­ди­ло її те все? Не­хай він же­ниться з тою з дов­ги­ми «пле­чи­ма», що бу­ла йо­му та­ка інте­рес­на і що зна­ла дру­ги­ми так слав­но кер­му­ва­ти; во­на бу­ла ба­га­та, а На­тал­ка (во­на сту­па­ла так гор­до, ко­ли пе­реїжджа­ла повз неї) бо­ро­ла­ся з обс­та­ви­на­ми до уто­ми. Во­на, пев­но, не зна­ла нічо­го про На­тал­ку і про її знай­омст­во з Оря­ди­ном, не чу­ва­ла нічо­го про йо­го ми­нувшість, йо­го при­ват­не жит­тя, про ру­мун­ку. Во­на рос­ла у своїх ро­дичів в теплі і на сонці, мов