Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Наталка відга­да­ла все і не пи­та­ла більше. Раз про­си­ла навіть ста­ру не зга­ду­ва­ти їй, що в її комірниці діється.

Одного ран­ку, вже потім, влетіла ру­мун­ка до неї зап­ла­ка­на, розгніва­на і ви­повіла [137] меш­кан­ня.

- Чому? - спи­та­ла На­тал­ка зчу­до­ва­на.

- Та яко­го ли­ха сидіти мені тут дов­ше! - відповіла і, зап­ла­тив­ши на­лежні гроші, кот­ри­ми ору­ду­вав батько Ок­са­ни, ви­летіла, мов фурія, тріснув­ши две­ри­ма за со­бою. За кілька днів прий­шла до неї поп­ро­ща­ти­ся. Між іншим ска­за­ла:

- Орядину скажіть, що най же­ниться, з ким хо­че, ме­не то нічо­го не об­хо­дить. Він нічо не зас­лу­жив доб­ро­го.

- Скажіть йо­му то самі, пані, - відповіла На­тал­ка.

- О, він те­пер до ме­не не прий­де! - ска­за­ла і усміхну­ла­ся гірко. - Ви не знаєте, який він. Нині за­па­литься, обіцяє світ, а завт­ра вже хо­лод­ний, мов лід. і муд­рий, як той Со­ло­мон. О, я ко­го не­на­вид­жу! Скажіть йо­му оце, він до вас прий­де.

- Нехай не при­хо­дить, - ска­за­ла дівчи­на гор­до.

- Еге, ви все такі чудні! - за­го­моніла. - Я знаю, що він та­ки прий­де ко­лись до вас. Заціка­виться знов чим-не­будь і зай­де; тоді скажіть!

Наталка не обізва­ла­ся. Він не заціка­виться більше нею, бо во­на ос­та­ла­ся та са­ма, впрочім, що об­хо­ди­ли її зно­си­ни сих лю­дей? Для цеї жінки не ма­ла во­на ані крих­ти по­ва­жан­ня, а йо­го не мог­ла во­на цілком га­ни­ти.

- Знаєте, що я зав­ва­жа­ла? - го­во­ри­ла ру­мун­ка таємни­чо. - Я заміти­ла, що він вас боїться. Пе­ред ва­ми хо­че якимсь іншим бу­ти. Це як­раз доб­ре. Раз, ще дав­но, ска­зав, що ви «модні», а раз, що побідить ва­шу гордість і що це бу­де най­кра­ща хви­ли­на в йо­го житті! А раз був у ме­не і ди­вив­ся за чимсь у вікно. Са­ме тоді вер­та­ли ви з про­хо­ду і пе­ре­хо­ди­ли го­ро­дець пе­ред ве­ран­дою, а ва­ша Діана віта­ла вас ве­се­ли­ми ско­ка­ми. Ви зігну­лись до неї і поп­лес­ка­ли по го­лові.

«Чи пан­на Вер­ко­вичівна не при­хо­дить ніко­ли до вас те­пер?» - спи­тав, не зво­дя­чи з вас пог­ля­ду.

«Ні», - відповіла я.

«Розуміється, - відповів глум­ли­во, - во­на скор­ше за­ги­не, ніж піде про­ти сво­го пе­ре­ко­нан­ня. Во­на все ще та­ка са­ма. - По йо­го ус­тах пробіг див­ний усміх, і він до­дав по хви­лині: - Ко­лись пе­ре­ко­нається, що її пог­ля­ди не відповіда­ють жит­тю і що та­кою, якою влас­не є, не вдер­житься в нинішніх ча­сах».

- Опісля ви­пи­ту­вав­ся, хто до вас най­більше за­хо­дить, чи у вас ши­ро­ка ко­рес­пон­денція, і з ким ви най­більше схо­ди­те­ся. О, він суп­ро­ти вас див­но, див­но наст­роєний, і мені все здається, що ви мог­ли би йо­му не од­но ска­за­ти.

Відтак, ка­же ру­мун­ка, їй во­диться, що він оже­ниться ду­же ба­га­то, бо раз ока­зав їй, що та, що схо­че йо­го ім'я но­си­ти, му­сить ма­ти трид­цять ти­сяч; він кру­титься ко­ло якоїсь ба­гач­ки, полька, але рівно­час­но обсміює її: він не вірна на­ту­ра, не вірна, мов та со­ба­ка, во­на йо­го не­на­ви­дить. І об­няв­ши дівчи­ну, при­тис­ну­ла її до се­бе, мов­би про­жи­ва­ла з нею цілий час в найбільшій при­язні, і пішла. На­тал­ка би­ла­ся дов­го з дум­ка­ми, роз­би­ра­ючи ті її сло­ва, а замітка, що він наст­роєний суп­ро­ти неї див­но, зво­ру­ши­ла її чи­ма­ло.

Ні, ні, го­во­рив який­сь го­лос в ній, він її не лю­бив уже. Все те бу­ло лиш відго­мо­ном якоїсь гор­дості і помс­ти. То лиш во­на не мог­ла відвер­ну­ти­ся від йо­го цілком, чу­ва­ла над ним зда­ле­ка, в за­тиш­ку, чу­ва­ла дум­ка­ми і сер­цем, не тра­ти­ла віри в йо­го і в те, що їй зда­ва­ло­ся в нім сильне і не­по­хит­не. Де­ко­ли зви­ня­ла­ся пе­ред со­бою за ті дум­ки. Жит­тя та­ке од­нос­тай­не (вмов­ля­ла в се­бе), а він при­га­дує їй, що во­на мо­ло­да; крім то­го, все те не ва­ди­ло їй ані в праці, ані в чім іншім. А в то, що він хо­че ба­га­то же­ни­ти­ся і без лю­бові, зна­чить лиш зад­ля гро­шей, в то во­на не віри­ла. Він був прист­рас­ний, несп­ра­вед­ли­вий, пал­кий, не­постійний, але до то­го він нез­дат­ний. Він ос­тав­ся про те все в грунті той сам Оря­дин, за кот­рим не раз так ту­жи­ла гірко і кот­ро­го во­на луч­че зна­ла, хоч і як відда­лив­ся від неї.

А Мар­ко?

Про йо­го чу­ла ду­же зрідка. Ок­са­на не спо­ми­на­ла йо­го пе­ред нею май­же ніко­ли, а ко­ли спімну­ла, то хіба те, що він зна­хо­диться там або деінде і що не має надії вер­ну­ти­ся ско­ро до­до­му. Раз спімну­ла їй, що він пи­сав між іншим і те, що в вільних хви­ли­нах опи­сує по­до­рожі по всіх досі звид­жу­ва­них кра­ях і що це ма­ле діло пос­вя­че­не ко­мусь. Але ко­му во­но пос­вя­че­не, Ок­са­на не ка­за­ла, а во­на й не пи­та­ла. Об­раз йо­го бліднів чим­раз більше в її душі, і знай­омст­во з ним зда­ва­ло­ся їй те­пер лиш яко­юсь пре­гар­ною мрією…

***

Вона скінчи­ла пи­са­ти свою повість, о котрій ка­за­ла своїм то­ва­риш­кам, що в неї вло­жи­ла цілу свою ду­шу і пи­са­ла її кров'ю сво­го сер­ця. На ту пра­цю пок­ла­да­ла, як ка­за­ла, всю свою бу­дучність.

Обставини, в яких жи­ла, не бу­ли найліпші, і во­на про­жи­ва­ла не раз гіркі хви­ли­ни упо­ко­рен­ня. Це бу­ла прав­да, що во­на за­роб­ля­ла гроші і гол­кою, од­нак що ж бу­ло ро­би­ти? Меш­кан­ня ма­ла да­ром, ма­ла та­кож де­який за­ро­бок із своїх уче­ниць, але те все не вис­та­ча­ло на ви­мо­ги жит­тя, а хоч во­на і жи­ла і одя­га­ла­ся скром­но, то за­те пот­ре­бу­ва­ла гро­шей і на такі речі, без кот­рих ніяк не мож­на обійти­ся інтелігент­но­му чо­ловікові.

Одного ве­чо­ра зібра­ли­ся в неї її то­ва­риш­ки, і во­на чи­та­ла їм свою повість вго­лос. На­раз заміти­ла, що ма­ляр­ка пла­че. Це вра­зи­ло її так сильно, що аж поблідла і на хвильку в чи­танні за­дер­жа­ла­ся. Все то вра­зи­ло й Ок­са­ну.

- Чого ти пла­чеш, Софіє? - спи­та­ла На­тал­ка ма­ляр­ку і ви­ди­ви­ла­ся на неї своїми сіяючи­ми, зво­ру­ше­ни­ми очи­ма.

Молода ар­тист­ка не відповіда­ла.

- Не мо­жеш нам цього ска­за­ти? Чи во­но ти­кається праці, чи ме­не, чи нас обох? Ска­жи, про­шу!

Дівча по­хи­та­ло го­ло­вою, стис­ну­ло їй щи­ро ру­ку і при­си­лу­ва­ло се­бе до спо­кою.

- Це нічо­го, На­та­лоч­ко, нічо­го, - ка­за­ла, - це лиш нер­ви!

Наталка ди­ви­ла­ся на то­ва­риш­ку че­рез хви­ли­ну до­пит­ли­вим пог­ля­дом, і її об­гор­ну­ли не­ви­мов­не сумні чут­тя; од­нак лиш на хвильку; тро­хи зго­дом ус­по­коїла­ся цілком і чи­та­ла далі. Чим дов­ше чи­та­ла, тим більше зміняв­ся виг­ляд жінок, що не­ру­хо­мо їй прис­лу­ху­ва­ли­ся. Во­ни ди­ви­ли­ся на неї так, мов­би пе­ред їх очи­ма за­хо­ди­ла з нею зміна, мов во­на пе­ред їх очи­ма пе­рет­во­рю­ва­ла­ся в щось но­ве, не­ти­кальне…

Вкінці ска­за­ли, що во­на мо­же з певністю надіяти­ся