Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

в йо­го своїми ве­ли­ки­ми ми­го­тя­чи­ми очи­ма, не­мов хотіла згли­би­ти всі дум­ки йо­го, а опісля за­ку­та­ла­ся в та­ку гор­до­витість, що від неї аж мо­ро­зом віяло. Ба­чи­те, так мов­би чи­ни­ла нам лас­ку, що при­ня­ла нас, а не ми їй, що відвіда­ли її в її келії. Я лю­ти­ла­ся тоді так, що тиж­день не мог­ла ди­ви­ти­ся вн неї; він сміявся. «Це во­на то­му бу­ла та­ка, що і ти бу­ла зі мною, - го­во­рив він, - але ми знаємо, що тихі во­ди бе­ре­ги рвуть. Ко­ли зло­жу їй візит сам, зм'якне за­раз». Щось в два дні по тім уб­рав­ся як­най­ста­ранніше, вис­то­яв свою го­ди­ну пе­ред дзер­ка­лом і пішов знов до неї, ніби по якусь книж­ку. Ка­зав, що бу­ла та­ка са­ма. Відтак відніс книж­ку, а во­на не про­си­ла йо­го навіть сісти! Тоді лю­тив­ся так, що я не ба­чи­ла йо­го ще та­ко­го, а я сміяла­ся так, що страх! «Що собі та ком­паньйон­ка ду­має влас­ти­во? - ви­гук­нув він. - Що, мо­же, то неї прий­де хтось? Що з нею оже­ниться хтось? З та­кою, що жи­ла досі з примх ве­ли­ких дам?» Він за­був, що во­на не бу­ла вже й ком­паньйон­кою, а хіба ли­ше швач­кою? Ви знаєте, Васіллі, - до­да­ла ше­по­том, - що во­на шиє від яко­гось ча­су та­кож за гроші? Я пе­ре­хо­пи­ла не­дав­но її ста­ру рro­te­ge, [133] як нес­ла спідни­цю для якоїсь міщан­ки. Мені впа­ла барв­на ма­терія в очі, і я ка­жу: «О, це гар­не, чиє ще?» А во­на ка­же: «Одної міщан­ки». - «Хто шив?» - пи­таю. А во­на - ляп! що пан­на. «Як? - ка­жу і чи­ню­ся, ніби дур­на, - во­на уміє кра­вецт­во?» - «Во­на не шиє па­ням, - ка­же, - бо де має стільки ча­су, а міщанські спідниці і каф­та­ни­ки - то так лиш ле­тять з її рук. От, - ка­же, - все доб­ре, як і звідси кап­не щось. Бідна си­ро­та бо­реться з жит­тям, як мо­же, та й то­му і бог її не опус­кає». От­же, во­на аж та­ка убо­га, Васіллі! А хто би то­го всього не знав, ду­мав би, що во­на бог знає хто. Во­на гля­дить впе­ред се­бе так, як ті справ­дешні арис­ток­ра­ти; не знаю, у ко­го вив­чи­ла­ся во­на так то­го. Ви знаєте, Васіллі, як ви­со­ко арис­ток­ра­ти но­сять го­ло­ви? Но­сять їх ви­со­ко, а див­ляться вниз. Не обер­та­ють го­ло­ви то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну, ні, во­ни лиш очи­ма во­дять. То­го вив­чи­ла­ся во­на, ма­буть, уже змал­ку, бо чи­нить це зовсім не­ви­му­ше­не. Ко­ли підве­де свої очі вго­ру, то я ля­ка­юся її чо­гось. В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі ве­ликі, мов не­ру­хомі, і ми­го­тять, аж ляч­но! Брат мо­го му­жа ка­зав, що во­на при­га­дує якусь рей­нську ру­сал­ку, чи щось та­ке. Що то за ма­ра, Васіллі?

Він оповів їй ле­ген­ду про Ло­ре­ляй.

- Ах, то во­на, пев­но, ду­має, що й во­на та­ка гар­на! - за­ше­потіла во­на злоб­но. - Пев­но, то­му та­ка за­ро­зуміла. В неї лиш ус­та ду­же гарні, ви­раз­но за­ри­со­вані, з гли­бо­ки­ми ку­ти­ка­ми, а впрочім що ж на ній? Те все не по­мо­же їй. Не зас­ту­пить їй маєтку. Не прав­да, Оря­дин?

- О, пев­но, - відповів він і зігнув­ся са­ме в тій хви­лині по її вах­ляр, кот­рий дер­жав в руці і впус­тив на зем­лю.

- Через то й не вий­де во­на за­муж. По­ду­май­те собі, яка би там у неї бу­ла вип­ра­ва. [134] Не так?

- Так.

- А ви як ду­ма­ли, Оря­дин? - шеп­та­ла зав­зя­то далі - Що чо­му не вий­де во­на за­муж?

- Я ду­мав щось інше!

- Що?

- В неї за­ба­га­то крові бу­дуч­ності в жи­лах.

- Що? Що?

- Вона за­мод­на.

- Модна? Ха-ха-ха! - розсміяла­ся ру­мун­ка. - Як же во­на мод­на, ко­ли в неї не по­ба­чиш і модні фри­зу­ри? Яка ж тоді я, Оря­дин, я, що в ме­не ба­чиш завсігди лиш са­ме те, що най­модніше, що даю свої сукні ши­ти до пер­шої мод­няр­ки в Яс­сах?

Він гля­нув на неї і по йо­го лиці про­май­ну­ло щось, мов жаль. Опісля взяв її ру­ку, стис­нув її і ска­зав ніжним, ти­хим го­ло­сом:

- Sie sind eine Ro­se oh­ne Dor­nen! [135]

Вона усміхну­ла­ся вдяч­но і при­су­ну­ла­ся ближ­че до нього.

- Не йдіть до неї ніко­ли, Васіллі, - бла­га­ла пе­ще­ним го­ло­сом. - Я її не люб­лю…

- Або ж я до неї ход­жу?

- Ні, од­нак я вас у неї пізна­ла.

- Ну так! Це бу­ло щось інше… Мені прий­шло щось на дум­ку… я хотів щось довіда­ти­ся..

- Що? Що? - до­ма­га­ла­ся во­на ціка­во.

- Чи це прав­да, що син її по­мер­шої пані же­ниться з нею… Я так чув?

- І що ж?

- О, нічо. Ма­буть, в тім не­ма прав­ди ані крихітки. Ме­не не об­хо­дить во­на нічо­го; а ви ду­ма­ли (він усміхнувсь на­си­лу і пог­ля­нув за кимсь в про­тив­ну сто­ро­ну за­ли), що я хо­чу з нею же­ни­ти­ся?

- Я не ду­ма­ла так, - відповіла во­на, - ли­ше ду­ма­ла, що ви лю­би­те її!

- Що за ви­гад! - клик­нув півго­ло­сом, ще завсігди сміючись. - А впрочім, хоч би і так, то - як во­на раз са­ма ка­за­ла - лю­би­ти і же­ни­ти­ся - це щось зовсім, зовсім інше…

Вона хотіла щось ско­ро відповісти, од­нак він схи­лив­ся бист­ро до неї, стис­нув кріпко її ру­ку і, вп'ялив­ши свій, в тій хвилі май­же га­ря­чий пог­ляд в її очі, шеп­нув з при­тис­ком:

- Не прав­да ж?

Вона зміша­ла­ся, усміхну­ла­ся і за­мовк­ла.

***

Більше як півро­ку ми­ну­ло з то­го ча­су.

Орядин не був більше у На­тал­ки. Бу­вав час­то у ру­мун­ки, але з нею не стрічав­ся і там. Во­на не за­хо­ди­ла до мо­ло­дої жінки, хоч зна­ла май­же, ко­ли відвіду­вав її.

Стара Дом­на, що обс­лу­гу­ва­ла і ру­мун­ку, оповіда­ла все, ко­ли ба­чи­ла там ко­го чу­жо­го, хоч та не пи­та­ла її ніко­ли ані од­ним сло­вом.

- Вже що во­на з ти­ми па­ни­ча­ми за ве­рес­ки вип­рав­ляє, що аж страх! - оповіда­ла раз, ко­ли вер­ну­ла звідти май­же лю­та, бо му­си­ла біга­ти кілька разів на го­ди­ну у місто. - Я вже пос­таріла­ся, а чо­гось та­ко­го не виділа. Грає в кар­ти, в якісь «фан­ти», а ку­рить, а п'є чор­ну ка­ву, що аж гид­ко. Ма­буть, і від неї ста­ла чор­на, мов не­чис­тий. А вже з тим що за­во­дить, то не­хай і не ка­жу!

- З ким? - спи­та­ла дівчи­на сти­ха, і в її гру­дях за­би­ло­ся сер­це скоріше.

- Та з тим, що подібний до неї, мов рідний брат, і що на скрипці грає! Він «за ніц» [136] не має її. Ре­го­чуться обоє, бо­рються, мов хлопці на то­лоці, з то­го не вий­де