Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

крові дійде, до кості Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Вже пророчить, Тобі вже зазирає в очі Твоє грядущее. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквітчай голову дівочу Лілеями та тим рясним Червоним маком. Та й засни Під явором у холодочку, Поки що буде. Увечері, мов зоря тая, Марія з гаю вихожає Заквітчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сіяє, Аж сліпить очі. Підняла На той Фавор свої святиє Очиці кроткіє Марія Та й усміхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-під гаю І заспівала. — «Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий Боже, в твоїм раї Чи я погуляю, Нагуляюсь?» Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи, трохи не танцювала І не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи під тином, Давненько вже свою дитину. Зострів її і привітав І тихо мовив: – Де ти в Бога Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу опочий, Та повечеряємо вкупі З веселим гостем молодим; Ходімо, доненько. – Який? Який се гость? – Із Назарета Зайшов у нас підночувать. І каже, Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась, Учора, каже, привела Дитину, сина. А Захарій Старий нарек його Іваном… Так бачиш що! – А гость роззутий, Умитий з кущі вихожав В одному білому хітоні, Мов намальований сіяв, І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв І ніби справді засіяв. Марія на його зирнула І стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потім гостя молодого Просила, ніби повела Очима в кущу. Принесла Води погожої з криниці, І молоко і сир козлиці їм на вечерю подала. Сама ж не їла й не пила. В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась, І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святиє На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось! – Во Іудеї не було, — Промовив гость, – того ніколи, Що нині узриться. Равві, Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо І в житницю соберемо Зерно святеє. Я Месію{200} Іду народу возвістить! — І помолилася Марія Перед апостолом{201}. Горить Огонь тихенько на кабиці, А Йосип праведний сидить Та думає… Уже зірниця На небі ясно зайнялась. Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію… Холодочком До сходу сонця провели До самої Тиверіади Благовістителя.І раді, Радісінькі собі прийшли Додому. Жде його Марія, І ждучи плаче, молодії Ланити, очі і уста Марніють зримо. – Ти не та, Не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота! — Промовив Йосип. – Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то… – И не вимовив: уб'ють На улиці. – І заховаймось В своїм оазисі. -І в путь Марія нашвидку збиралась Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собі ідуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку, Рабами б бідниє раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новиє. Уб'ють, Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний, На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані Месії, А люди ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш і ждатимеш од Бога І од людей Його? Нічого, Ніже апостола того, Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили — Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люде, що стяли У городі Тиверіаді Чи то якогось розп'яли Провозвістителя Месії. – Його! – промовила Марія, І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя — Комусь то ще? – Хазяїн дома? — Надворі крикнуло. – Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сього дня, сей же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлієм ішли. — І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлієм. – Святая сило! Спаси мене, мій Боже милий! — Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи, собі обоє. І вбогії перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, Бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде, пасучися; рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. – Семіон Протопресвітер, – Йосип мовив, — Такеє-то пророче слово Сказав мені. – Святий закон! І Авраама і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї. І каже, поти не умру Поки Месію не узрю! — Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! – Вже прийшов, І ми вже бачили Месію! — Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині, Дає та й каже: – На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлієма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. — Та й сіли на шляху гарненько Полудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здрогнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфліємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І Пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли. До сходу сонця, рано-рано У Віфліємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить — І тихне люд. – О люди! люди! — Чабан якийсь біжить, кричить. Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, Месія Родився вчора! — Загуло У Віфліємі на майдані: – Месія! Іісус! Осанна! — І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима, Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тойді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди-царі! Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам Спасителя спасли. Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І нарожденного Месію. Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного Бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти: мабуть, дорога Таки завадила тобі? У Нілі скупанеє спить У пелюшках долі, під вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная Мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із