Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди вряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда Божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись. Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік, коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина, І як його од зол спасти? Од бурь житейських одвести? Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: – Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, Такеє-то мені сказали. Ходімо, – каже, – у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку дитино. — Ходім, – сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморщив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зострівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу… Долготерпєнієм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без Матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась І тяжко, важко усміхнулась, Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіди, в наймички проситись! Дитяточко собі росло, З Івасем-удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі, і здорові, Аж любо гля[ну]ть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася — Івась у коники і[г]рався — Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зостріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку– Злий! Недобрий чоловік, лихий! Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь! — А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов янгеляточко в Раю. І на єдиную свою Та Мати дивиться і плаче Тихенько-тихо; ангел спить, То щоб його-то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля, як огонь На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла, сміючись, Щоб він не бачив. І небозі Не довелося одурить Малого сина. Подивилось І заридало. Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь, То вдвох собі й ходили в школу І вчились вкупочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку — Малий вже добре майстрував — Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який-то з його майстер буде! Які-то люди з його будуть! Та взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого Бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! – Горе вам, Учителі-архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радость Матері Марії Неізреченная. Месію, Самого Бога на землі Вона вже зріла. Спродались, Во храмі помолились Богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю! Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За Сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за Сином Святая Мати всюди йшла, Його слова, його діла — Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На Сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить І дивиться, о Всесвятая! Як Син той скорбний спочиває. Але ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улиця[х] ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. – О святії! Пренепорочниє! – сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував, благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать Його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. – Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе! — Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій позиченій труні Чужії люде. А Івана Її зарізали в тюрмі{202}. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати Його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І Ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг Тебе сумовати. І Ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! I похвала Тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє. По всьому світу розійшлись, І іменем Твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь.

[27 жовтня – 11