Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

Ти дивилося на них І не осліпло! Око, око! Не дуже бачиш Ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори, Без дна глибокії, і вас — Споборники святої волі — Із тьми, із смрада, із неволі Царям і людям напоказ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…

[Грудень 1857 Нижній Новгород]

Доля
Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. – Учися, серденько, колись З нас будуть люде, – ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава – заповідь моя.

[9 лютого 1858

Нижній Новгород]

Муза
А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала. Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя. Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру моя святая! Моя ти мамо! Положи Свого ти сина в домовину, І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Слава
А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха, Гарнесенько обіймемось, Та любо та тихо Пожартуєм, чмокнемося, Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую. Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, — Та мені про те байдуже. Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Сон («На панщіні пшеницю жала…»)

Марку Вовчку{195}

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася – нема нічого… На сина глянула, взяла, Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового{196}, Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858 С.-Петербург]

«Я не нездужаю, нівроку…»
Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного{197}, Та візантійство{198} прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября [С.-Петербург]

Ісаія {199} Глава 35 (Подражаніе)
Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива Господнії побачать. І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая! Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прбзрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озёра Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озёра, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

25 марта 1859 [С.-Петербург]

Марія (Поема)

Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно.

Акафіст Пресвятій Богородиці. Ікос 10. Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика-Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої – убогий Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи в бондаря того святого, Марія в наймичках росла. Рідня була. Отож небога Уже чимала піднялась, Росла собі та виростала І на порі Марія стала… Рожевим квітом розцвіла В убогій і чужій хатині, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне І думає: – Ані родини! Ані хатиночки нема, Одна-однісінька!.. Хіба… Ще ж смерть моя не за плечима?… А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурнус йому святешний Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть, Хоч і далеко. Так любила ж Вона той тихий Божий став, Широкую Тиверіаду І рада, аж сміється, рада, Що Йосип, сидячи, мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти; іде, сміється, А він сидить та все сидить, За струг сердега не береться… Коза нап'ється та й напасеться. А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий Божий став, І мовила: – Тиверіадо! Широкий царю озерам! Скажи мені, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! — І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру. — Йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими Його старії під опру! — І кинула кругом очима, Аж іскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хітон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Ніколи Такої Божої краси Ніхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Згнущалася над красотою! О доленько! Понад водою Ходою тихою пішла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою Головоньку тую смутную, Свою головоньку святую! І зникла в темному гаю. О світе наш незаходимий! О Ти, Пречистая в женах! Благоуханний зельний крине! В яких гаях? В яких ярах, В яких незнаємих вертепах Ти заховаєшся од спеки Огнепалимої тії, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої? Де ти сховаєшся? Нігде! Огонь заклюнувся вже, годі! Уже розжеврівся. І шкода, Даремне сила пропаде. До