Пол Стюарт - Вільняк

— Ти не уявляєш, Руку, яка я рада тебе бачити, — зізналася Маґда, і очі її заблищали від сліз. — Послухай, коли вже скінчиться ця різанина, скінчаться січі-потребизни?.. Вбивства?..

Ксант заспокійливо торкнувся її руки і відтяг Рука набік.

— Їй стільки довелося всього пережити, — зітхнув хлопець. — Та й не тільки їй.

Рук порозуміло кивнув головою.

— Знаю, Ксанте, знаю, — сказав він. — Але це ще далеко не кінець. Ти тут побудь із нею, а я тим часом складу рапорт.

Він обкрутився на підборах і подався до Фенбруса Лодда, який стояв у товаристві Професорів Темрявознавства та Світлознавства, Громового Вовкуна та Фелікса.

— Галявожери, — коротко відрапортував Рук. — Сунуть просто сюди.

Громовий Вовкун кивнув головою.

— Хлопчина має рацію, — показав він на снопи іскор та хмари чорного диму над далекими невидимими машинами, що струшували повітря гупотнявою, ревом та скреготом. Професори Світлознавства і Темрявознавства скинулися очима.

— Отак-то, Ульбусе, — промовив один з них. — Спочатку сельбища, потім бібліотека, а там і за місто візьмуться…

— Правду кажеш, Таллусе, — відповів другий. — Звідси відступати вже нікуди.

Рук нахмурився.

— Що, Великої бібліотеки вже немає?

— Ех, Руку, Руку, — озвався Фелікс. — І Варіс теж немає. Я думав, батько збожеволіє. Втратити все за один день.

— Не все, — заперечив Рук. — По-перше, у вас є ще Фелікс, і ось…

Він добув щось із-за пазухи і простяг Фенбрусові.

Фенбрус упізнав берестяний сувій під титулом: «Про розплоджування зубощирів».

— Цей трактат покладе початок новітній Великій бібліотеці, — пояснив Рук.

Фенбрус підвів погляд, ув очах його стояли сльози. Звідусіль долинав лиховісний рев та брязк галявожерів. Міцно затиснувши в руці трактат, Фенбрус Лодд рішуче рушив до барикади. Очима він кресав блискавиці.

— Брешете, на ваше не вийде! — закричав він. — Окаянні гобліни, ви спромоглися перемогти нас під Великою бібліотекою, але війни ви ще не виграли!

Підстрибуючи на горбках, здоровенні галявожери з диким скреготом та оглушливим ревом перли вперед. Легко, мов карткову хатку, валили барикади і сунули далі вулицями Нового Нижнього міста, плюндруючи і трощачи все на своєму шляху. Пекельна машинерія рівняла з землею вежі, підгортала під себе вуличні ліхтарі й розкидала на всі боки вуличну бруківку.

Ніщо не годне було встояти перед таранами, стінобитними кулями, піками, косами, ланцюгами та ціпами; там, де проходили галявожери, залишалася пустка. Будівлі одна за одною оберталися на мішму щебеню та потрощеного дерева, оповиту густими хмарами куряви.

Відразу за смертяними машинами бігли симбіотики. Бражні гобліни, дрібногобліни, павуконоги та гобліни-лісовики — те все сунуло вперед безладною юрмою, а щоб бідахи не стишували кроку, їх супроводжували плескатоголові наглядачі з гарапниками. Трохи далі, розтягшись по східних угіддях, зімкненими лавами стояли молотоголовці та патлаї і чекали свого часу. У їхньому натовпі, зібравшись під багато оздобленим склепінням, радили раду племінні вожді.

Гірко ридала огрядна Паніматка Медопий, її щоки були мокрі від сліз.

— Кохані мої діточки! — раз за разом хлипала вона.

— Вгамуйся! — гаркнув Жмутковолос Сокироноша. — Усе найважче візьмуть на себе Шумограєві галявожери. А твоїм симбіотикам зоставатиметься добивати зацілілих оборонців.

— Чи то видано, щоб гобліни так воювали! — презирливо сплюнула золотоголова Літуґґ. — Мої воїни повинні омочити мечі у крові вільняків!

— Не хвилюйся, — заспокоїв її Жмутковолос. — Як доберемося до нетряцьких печер, то вже чого-чого, а крові для твоїх горлорізів не бракуватиме!

Буркун Сивий та Гнилокір Тихобій, що стояли поряд, вибухнули хрипким, лиховісним реготом.

Тим часом на передньому краї галявожери, здіймаючи хмари куряви і дико димлячи, плюндрували Нове Нижнє місто. На командному містку першої машини стояв Емуель Шумограй. Ось він протер закурені скельця окулярів і відкашлявся, прочищаючи горло. Ливарний король, що стояв обіч нього, щосили натис на важіль, ланцюги закрутилися на всю силу, галявожер з несамовитим ревом рвонув уперед — і за мить стіни напівзруйнованої таверни, що височіла перед ним, як не було. Шлях до Світлякової вежі був вільний.

Навколо все було зруйновано, сплюндровано, від оборонців міста і сліду не залишилось, і тільки далеко в небі, мов лісова мошва, видніли ледь помітні цяточки повітряних човнів, недосяжні для гоблінівських метальних куль. Емуель Шумограй тріумфував, його тонкі губи розтяглися в посмішці. Галявожери таки зламали хребта вільногалявинній потолочі. Нижнє місто впало йому до ніг! Він поплескав Ливарного короля по плечі й показав на вежу.

— ДА-ВАЙ НА ВЕ-ЖУ! — прокричав він йому в самісіньке вухо, намагаючись заглушити рев груби. І тут краєчком ока добачив зелений спалах…

Тієї самої миті Ливарний король захрипів, захарчав і лантухом повалився вперед. Галявожер незграбно крутнувся, увігнався в дебеленну статую і перехнябився набік.

— Я… СКАЗАВ… НА… ВЕЖУ!!! — заверещав Емуель, тягнучи Ливарного короля назад — і раптом затнувся, уздрівши кров на своїх пальцях. Із карку Ливарного короля стирчав важкий олив’яний списик.

Аж ось налетіли зелені повітряні човни та й давай посипати галявожерів смертяними олив’яними списиками. Зарепетувавши не своїм голосом, Емуель упав додолу, перелякано забився в кут, і некерована машина посунула далі. З іншими галявожерами — те саме. Ливарних королів, що ними кермували, перебито стрілами та списиками, яких не шкодували Бібліотекарські Лицарі.

Небавом смертодайні машини почали налазити одна на одну. Гобліни, що юрмою сунули за ними, раз по раз підковзувались та спотикалися, але, силкуючись утриматись на ногах, лише підштовхували інших.

— Ані кроку назад! — ревли плескатоголовці і, скаженіючи, ще нещадиміше шмагали симбіотиків.