Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Світокрай переживає не найкращі часи. Зникло летюче місто Санктафракс, а нову летючу скелю ушкодила «кам’яна хвороба», що знищила усі літай-камені. Відтепер спілчанські кораблі втратили летючість і разом зі своїми командами опинилися на землі.
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.

Присвячується Вільямові, Джозефові,

Анні, Кеті та Джекові

Далеко-далеко звідси розкинувся Світокрай, схожий на могутній кам’яний корабель із бушпритом, знесеним над безоднею. З навислої скелі у пустку зривається велична Крайріка, і нема тому водоспаду кінця-краю. Але так було не завжди. Майже п’ятдесят років тому ріка раптом перестала текти.

I то була не випадковість, а наперед визначена подія: зупинка ріки провістила появу Матері Бур, що кожні п’ять-шість тисячоліть прилітає, ревучи, з Відкритого неба, аби засіяти Світокрай новим життям.

Розірвавши Якірного ланцюга (внаслідок чого пропало плавуче місто Санктафракс), Матір Бур загула десь до Верхоріччя. Там вона й віддала величезні запаси своєї снаги, відмолодивши ріку і посіявши своє неоціненне насіння нового життя.

Крайріка потекла знову. Верхоріччя забуяло цвітом. Народилася нова скеля Санктафракс. Але Світокраю все одно було далеко до повного гаразду, бо від Каменосаду вже ширилася якась жахлива пошесть.

Назвали її кам’яною хворобою. Незабаром усі вже тільки й говорили, що про ту лиху напасть.

Через неї припинився всякий ріст у Каменосаду, де з віку в вік прокльовувалися і виростали невагомі скелі — скелі, що ставали літай-каменями для спілчанських кораблів та каравел небесних піратів, надаючи їм плавучості. Пошесть перекидалася з корабля на корабель, літай-камені у спілчан та небесних піратів руйнувалися, втрачали летючість, і кораблі один по одному вганялися в землю. Причепилася зараза навіть до великої летючої скелі, де вибудувано Новий Санктафракс, і с причинилася до її викришування та осідання.

Хто твердив, ніби жахливу недугу занесла з Відкритого неба Матір Бур, а хто доводив, буцім спершу ту Матір якось там заразив Захмарний Вовк — доблесний небесний пірат, що згинув, власне, у її лабетах. А ще інші наполягали, і то з не меншою переконаністю, що між прильотом Матері Бур та спалахом кам’яної пошесті немає жодного зв’язку, бо ж ця біда — просто кара тим світокраянам, що не забажали відмовитися від своїх лихих звичок.

Словом, ніхто до пуття не знав, звідки воно. Одне було всім зрозуміло: кам’яна недуга означала, що життя у Світокраї вже ніколи не буде таким, як раніше.

Усі спілчанські кораблі опинилися на землі. Небесна торгівля зазнала краху. А що Нижнє місто і Новий Санктафракс виявилися тепер відрізаними від широкого світу, то узурпатор Вокс Верлікс (колишній хмарогляд, який вигнав Нового Найвищого Академіка з Нового Санктафракса) затіяв будівництво Великої дороги Багнищем, що мала зв’язати міста-близнята з Темнолісом. Аби цей задум став дійсністю, він прикликав на допомогу страхітливих сорокух та Бібліотекарських Академіків — спілку землезнавців зі своїми новими прибічниками, розчарованими небознавцями. Це все мало воістину далекосяжні наслідки.

У Темнолісі, мов гриби після дощу, почали рости осади, чого доти не бувало. Так виникли сорокушаче Східне сідало, Ливарна галявина та Гоблінівська співдружність, а далеко-далеко на північному заході, поміж Срібними пасовиськами і Стоозер’ям, з’явилися Вільні галявини. Навіть на самому Багнищі за одну ніч виросла ще одна нова осада, коли небесні пірати звели свої небесні кораблі докупи.

А тим часом у Нижньому місті й Новому Санктафраксі, попри вимушене тимчасове замирення, розкол між поборниками небознавства — Сторожами Ночі та Бібліотекарськими Академіками поглибився, як ніколи.

Сторожі Ночі стояли на тому, що відповідь на кам’яну хворобу криється у зцілющій силі гроз: мовляв, Опівнічний шпиль — той самий, що увінчував санктафракську Вежу ночі — притягуватиме електричні розряди грозових хмар, і ті розряди й знищать жахливу пошесть. Натомість Бібліотекарські Академіки не тільки вважали, що порятунок криється десь далеко в Темнолісі, а й вірили, що Опівнічний шпиль, коли в нього вдарить блискавка, принесе більше шкоди, ніж пожитку.

З часом Сторожі взяли гору. Під проводом сумнозвісного своєю брутальністю Найвищого Сторожа Орбікса Ксаксіса вони накинули всім свою волю, попихаючи спілкою, уярмивши нижньоміщан і загнавши Бібліотекарських Академіків буквально під землю, адже саме каналізаційні труби Нижнього і стали новим їхнім притулком.

I саме там, в одній із темних, сирих підземних камер, де вічно крапотить згори, живе собі один непоказний, але схильний до пригод юний бібліотекарський учень. Йому тринадцять років. Він сирота. Коли нікого немає поруч, він страх любить умоститись за однією з летючих парт із мочар-дерева і заглибитися в який-небудь сувій-трактат, хоча це суворо заборонено носіям такого низького статусу.

Він гадає, ніби ніхто й ніколи цього не підгледів. Яка наївність! Насправді його непослух спостережено і взято до уваги. Навіть більше: цьому його непослухові судилося спричинити наслідки, яких ніхто й ніколи не зміг би передбачити.

Темноліс, Каменосад, Крайріка. Нижнє місто і Санкта-фракс. Назви на карті.

Однак за кожною з них криється тисяча бувальщин — історій, записаних у старовинних літописах; історій, що переходили від покоління до покоління з уст в уста — та й досі переповідаються.

Наступна оповідь — лише одна з таких історій.

Юний бібліотекарський учень прокинувся весь у холоднім поту. Зусебіч, відлунюючи в тунелях каналізаційної системи Нижнього міста, чулися пронизливі звуки ранкового співу рябощурів. Як ці тваринки дізнавалися, що над Нижнім сходить сонце, лишалося для Рука Човновода загадкою. Але звідкись вони це знали, і Рук був їм удячний за пробудження. Решта дев’ятнадцятеро бібліотекарських учнів, що спали в тісній опочивальні, засіпалися, заворушилися у своїх гамаках, але більш ніхто не прокинувся. Будильні ріжки мали просурмити аж за дві години.

Рук вислизнув із гамака, хутенько вдягся і навшпиньки став скрадатися по холодній підлозі. Ось він поминув лампадку, почеплену на вологій,