Пол Стюарт - Бурелов

На борту «Бурелова» Живчик, юний член корабельної команди, якого доля закинула до небесних піратів, має всі підстави хвилюватися: на нього чекають дивовижні пригоди. Мета піратів — добути бурефракс — цінну речовину, що утворюється в самім епіцентрі бурі в ту саму мить, коли ураган шаленіє найдужче. І команді «Бурелова» стає духу проникнути туди… Друга книга серії фантастичних трилерів Пола Стюарта населена незабутніми персонажами, кожний із яких має неповторний характер.

Ілюстрації Кріса Рідела
З англійської переклав Валентин Корнієнко

Пол Стюарт, Кріс Рідел Бурелов

Джозефу та Вільяму

Вступ

Далеко-далеко звідси, випинаючись уперед, мов фігура на носі могутнього кам’яного корабля, нависає над безоднею Світокрай. Широка набучавіла Крайріка ллється нескінченним потоком із найдальшого виступу скелі, спадаючи у пустку внизу. Її верхоріччя губиться у глибині суходолу, високо в горах, у темному і сповненому небезпек Темнолісі.

За узліссям неозорої пущі, де знижуються хмари, розкинулася Крайземля, безплідна пустеля, над якою клубочаться густі тумани і витають духи та нічні кошмари. Одна з двох доль спіткає того, хто загубиться у просторах Крайземлі. Щасливець, блукаючи, мов сліпець, вийде на круте урвище і знайде там свою смерть. Нещасливець опиниться у Присмерковому лісі.

Занурений у вічні золоті сутінки, Присмерковий ліс заворожливий і водночас підступний. Його повітря п’янить. Ті, хто надихається ним, не пам’ятають, що їх сюди привело, схожі тут на казкового заблуканого лицаря, який давно вже забув про пошуки пригод — мету своєї виправи і радо розпрощався б із життям, якби був підвладний смерті.

Іноді гнітючу тишу Присмеркового лісу порушують несамовиті урагани, прилітаючи з безодні за Світокраєм. Приваблювані сюди, мов нетля до полум’я, вони кружляють, часом і по кілька днів поспіль, у розпеченому до білого жару небі. Деякі урагани надто не схожі на решту. Вони розроджуються жмутами блискавиць, утворюючи бурефракс — безцінну речовину, що, наперекір жахливим небезпекам Присмеркового лісу, притягує мов магніт усіх охочих її запопасти.

Спустившись Присмерковим лісом нижче, можна вийти на Багнище. Це смердюча, загиджена місцевість, масна від рідкого ґлею із заводів та ливарних цехів Нижнього міста, яке вже стільки часу спускає і звалює сюди свої відходи, що земля стала геть безживна. А все ж — як і скрізь по Світокраю — тут є свої мешканці. Це рожевоокі й цілком знебарвлені, білі, як і все їхнє довкілля, обірванці, звиклі порпатися в покидьках.

Ті, кому щастить перебрести Багнище, опиняються у лабіринті проходів між благенькими куренями в жалюгідних нетрищах обабіч лінивої течії Крайріки. Це Нижнє місто. Його населяють, тиснучись у вузьких вуличках, люди та різноплемінні істоти з усіх кінців Світокраю. Брудне, перенаселене і нерідко жорстоке, Нижнє місто є осередком усяких промислів, як законних, так і таємних.

Місто гуде, метушиться, кипить енергією. Кожен мешканець провадить своє діло, належить до своєї спілки і має свою чітко визначену робочу дільницю. Звідси — інтриги, змови, запекле суперництво і вічна колотнеча — між дільницями, спілками, суперниками-ремісниками. Усіх спілчан гуртують однаковий страх і однакова ненависть до повітряних піратів, які на своїх швидкохідних кораблях опанували небо над Світокраєм і грабують на своєму шляху безталанних купців.

У середмісті увагу привертає велике залізне кільце із припасованим до нього довгим важким ланцюгом; той ланцюг, коли туго напнутий, а коли обвислий, тягнеться просто в небо. До нього припнуто здоровенну плавучу скелю.

Як і решта своїх посестер, вона відірвалася від землі, коли проросла з ґрунту Каменесаду, після чого її виперли нагору нові скелі, пророслі зісподу. Ланцюга до неї прикували, як вона вже стала така здорова і легка, що могла знятися в небо. На тій скелі звели величне місто Санктафракс.

Санктафракс зі своїми високими шпилястими вежами, сполученими між собою віадуками та галереями, відомий як навчальний осередок. Він населений академіками, алхіміками та бурсаками — наділеними особистими званнями — і має до своїх послуг книгозбірні, лабораторії та лекційні зали, харчевні та кімнати відпочинку. Студійовані тут предмети настільки ж незрозумілі, наскільки ревниво їх стережуть, і, всупереч очевидному духові старомодного, книжного доброчинства, Санктафракс є постійним вогнищем суперництва, інтриг і змов, лютого розбрату і чвар.

Темноліс, Крайземля, Присмерковий ліс, Багнище та Каменесад. Нижнє місто і Санктафракс… Крайріка. Назви на мапі…

Проте за кожним із тих наймень криються тисячі історій — як занотованих у стародавніх сувоях, так і переказуваних із покоління в покоління — історій, що їх можна почути ще й нині.

Подане нижче — лишень одна з них.

Розділ перший

Зустріч друзів

Стояв полудень, і Нижнє місто вирувало. Під габою завислої над містом гидотної мряки, що опушувала щити дахів і скрадала сонце, тісні вулички та широкі пішохідні доріжки повнилися гарячковим життям.

Скрізь велися, легко переходячи у сварку, торги та міньба; вуличні музики завзято вигравали на своїх інструментах, вуличні крамарі галасливо пропонували вигідні закупки, знехтувати які, мовляв за ними, було б гріх; старці жалісно простягали капелюха з темних, недосяжних для сонця закапелків, хоча рідко хто зупинявся кинути їм монету. Гасаючи туди-сюди, кожен був надто заклопотаний собою, аби думати про інших.

Уміти блискавично перенестися з пункту А у пункт Б, першим урвати шмат, запровадивши найвигіднішу для себе і нищівну для конкурента ціну — ось що, на думку всіх, запевняло успіх у Нижньому місті. Треба було залізних нервів та недремних очей, щоб вижити; ви мусили вміти усміхатися, навіть завдаючи комусь удару в спину. Життя тут було суворе, тяжке і немилосердне.

Від такого життя голова йшла обертом!

Живчик чимдуж поспішав, простуючи від бон-доків через ринковий майдан — не те, щоб кудись не встигав, просто не міг не заразитися загальною атмосферою одержимості. Зрештою він добре затямив сувору науку: не хочеш бути збитим з ніг і затоптаним там, де всі женуться з карколомною швидкістю, — не відставай від них ані на крок. Поруч із приписами «ні з ким не зустрічатись очима», «не показувати своїх слабин» та «йти в одному потоці» — то було одне з найперших правил Нижнього міста.

Живчикові дошкуляла спека. Сонце вже сягнуло зеніту. Щоправда, воно було потьмарене задушливим, із відразним металевим присмаком димом ливарних цехів, а все ж пражило нещадимо. Панувало цілковите безвітря і, коли Живчик звернув до крамниць, яток та наметів, у носа йому шибнула неймовірна мішанка запахів. Скисле деревне пиво, витримані сири, збігле молоко, гарячий, щойно з вогню клей, смажена кава із соснової живиці, сосиски, що шкварчать на пательні…

Як завжди, пряний аромат сосисок переніс Живчика у дитинство. Кожної Окострільної ночі, в осаді лісових тролів, де він зростав, дорослі неодмінно смакували традиційною юшкою з сосисками… Гай-гай, як давно те діялось і яким далеким здається тепер! Життя було тоді зовсім інше: замкнуте, впорядковане, неквапливе. Живчик усміхнувся сам до себе. Він уже ніколи не повернеться до тамтого життя. Тепер уже ні. Не понадиться на всі дерева