Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

моховитій стіні, й від руху повітря світельце заблимало. У найдальшому гамаку замурмотів уві сні Мілвіст. Рук увесь похолов. Тільки б не попастися!

— Ради Неба, не прокидайся! — пошепки заблагав Рук, коли Мілвіст почухав собі носа. Але той тільки писнув, сердито, чи, може, злякано, перекотився на бочок і завмер.

Нарешті Рук вибрався зі спальні й пірнув у морок вузького коридору. Повітря було холодне і липуче. Чоботи заляпотіли по калюжах, краплі води зривалися зі стелі, й чимало їх потрапляло йому за комір.

Коли нагорі, в Нижньому місті, дощило, підземні тунелі та труби наповнювалися водою, і бібліотекарські учні щосили намагалися не пустити води до мережі водозбігів, яку вони звали своєю домівкою. Але вода все одно слезила крізь стіни і крапотіла з кожної стелі. Від неї сичали, а то й зовсім гасли, настінні лампи. Вода падала на матраци, на ковдри, на зброю, на одежу — та й на самих майбутніх бібліотекарів.

Рук здригнувся. У голові йому й досі відлунював сон. Спочатку з’явилися вовки, як завжди — вовки. Білогривці. Вони валували, їхня шерсть їжачилась. Жахливі жовті очі палахкотіли в темному лісі…

Батько кричав, щоб він, Рук, заховався; мати лементувала. А їхній синок не знав, що йому робити. Кидався туди, кидався сюди, але скрізь палахкотіли жовті очі й лунали уривчасті, мов гавкіт, накази людоловів.

Рук насилу проковтнув слину. Так, страшний то був сон, але далі почалося щось іще гірше, куди гірше!

Ось він сам-один у темному лісі. Виття вовчої зграї людоловів помалу даленіє. Відходячи, людолови потягли з собою і його матір з батьком. Більше Рукові вже ніколи їх не побачити. Він, чотирирічне хлоп’я, загубився у безмежжі Темнолісу, і… щось наближалося до нього. Щось величезне…

А тоді…

Тоді він прокинувся, весь скупаний у холодному поту. В вухах лящав хор рябощурів. Достоту, як і попереднього разу, а також того, що був перед попереднім. Кошмар повертався що кілька тижнів, завжди один і той самий, — усе повертався й повертався, скільки Рук себе пам’ятав.

Кінець коридору Рук збочив ліворуч, далі — ще раз ліворуч; потім, через п’ятдесят кроків, різко взяв праворуч і опинився у низькій, тісній трубі.

Новаки вічно губилися в цих неймовірно складних лабіринтах труб і тунелів. Але Рук Човновод ще ні разу не збився з дороги. Він знав кожну цистерну, кожне приміщення, кожний риштак. Знав ще й інше: труба, якою він оце йшов, веде навпростець до Бібліотеки Великобуряної палати і, хоч він устиг помітно підрости, відколи відкрив для себе цю стежку навпростець, — через що тепер мусив згинатися та спотикатися, — все-таки сюдою можна було добратися найшвидше.

Вийшовши з протилежного кінця труби, Рук сторожко розглянувся довкола. Праворуч від нього губився в тінях широкий Головний тунель. «Цілком безлюдний!» — задоволено відзначив він подумки. А ліворуч — Головний закінчувався великою, багато оздобленою аркою, за якою починалася сама палата.

Рук ступив крок уперед, і серце йому затрепетало: перед ним відкрилася вся палата підземної бібліотеки. Хоча майже десять років він бачив її чи не кожного дня, щоразу це місце зворушувало його мало не до сліз.

Повітря було тепле від грубок із палахкими дровами, а від сотень вентиляторів, що тихо шамотіли своїми лопатями, віяв ніжний легіт. «Стада» летючих аналоїв, де зберігалася велика бібліотека дорогоцінних берестяних сувоїв та оправлених трактатів, легенько коливалися туди-сюди, натягуючи ланцюги, що кріпили їх до чудового Чорнодеревного мосту внизу. Прикрашений вигадливим різьбленням міст був перекинутий через усю велику склепінчасту палату, з’єднуючи дві сторони Великого Головного тунелю. Поруч нього стояв давніший Світляковий міст, а також видніли численні помости. Внизу текли води найбільшого у Нижньому місті риштака.

Рук постояв хвильку при вході в палату, відчуваючи, як тепло зігріває все його тіло. Боже борони, щоб тут капотіла чи протікала десь вода — неоціненна книгозбірня, за справу заснування та захисту якої заплатили життям стільки мудреців-землезнавців, мала бути вбезпечена від ушкод!

Рукові пригадалися слова Альквікса Венвакса, старенького вже бібліотекаря. «Затям, хлопче, — научав той, — ця велика бібліотека зберігає лише дрібку знань, прихованих ген там, у Темнолісі. Але їй ціни нема. Ніколи не забувай, Руку, що дехто ненавидить Бібліотекарських Академіків і піддає землезнавство сумнівам; ці негідники зрадили і переслідували нас, звинувативши у поширенні кам’яної хвороби і змусивши шукати прихистку тут, далеко від сонячного світла. Кожен трактат добуто завдяки смертельному ризикові котрогось бібліотекаря та загибелі ще котрогось, який того трактата захищав. Але ми не здамося. Нові й нові обранці — Бібліотекарські Лицарі — мандруватимуть до Темнолісу, щоб зібрати неоціненну інформацію і примножити наші знання про Світокрай. І одного чудового дня, хлопче мій, настане й твоя черга.»

Обережно, покрадьки Рук залишив тунель і вихопився на Чорнодеревний міст, не витикаючи голови над балюстрадою. На сусідньому мосту хтось був — і хто б то воно так рано? Може, якийсь троль-тягайло підмітає сміття, тільки й того. Але Рук не хотів ризикувати — його тут не повинен бачити ніхто.

Мимохідь він машинально рахував швартувальні кільця. А як же інакше? Кожен бібліотекарський учень робив це автоматично, бо хто переплутає, котрий летючий аналой кріпиться до котрого ланцюга, той уже довго не затримається у Великобуряній палаті.

Рукові стало вміння та досвіду непомильно втрапити до сімнадцятого аналоя, де, як він знав, зберігався один незвичайний трактат. Називався він «Студія поведінки блукай-бурмил у їхньому природному середовищі». З усіх незліченних оправлених у шкіру праць, які тільки зберігалися в книгозбірні, то була найнезвичайніша — і з дуже простої причини.

Саме згаданому трактатові Рук Човновод завдячував своє життя. Хіба таке забувається?

Допевнившись, що троль-тягайло таки за ним не стежить, Рук ухопився за корбове колесо і став повільно його обертати. Ланка за ланкою, ланцюг накручувався на центральний вал, і летючий аналой з мочардерева дедалі знижувався. Коли він порівнявся з майданчиком для посадки, Рук перекинув гальмівного важеля через ланцюг і видерся на аналой.

— Обережно! — нервово прошепотів