Пол Стюарт - Вільняк

На дахах уцілілих будов замелькали білі постаті примар. Спритно орудуючи линвами з абордажними гаками, вони зі свистом шугали на своєму мотуззі і приземлялися акурат на кермові містки галявожерів. Вони пускали машини повним ходом, дерев’яним клинням фіксували важелі в нерухомій поставі й на тих самих линвах переносились назад на дахи.

Несамовито ревучи, галявожери мчали на всю, а симбіотики нещадно підстьобувані гарапниками плескатоголовців, щодуху гналися за ними, намагаючись не відставати. Самоходи перли сліпма, пробоєм, плюндруючи біржі та купецькі вежі, галереї та шинки, нічліжки та крамниці, торжища, стайні та хліви. Далі лежало величезне Північне озеро, схоже на гладенький срібний круг.

Зненацька, неначе з-під землі, просто на шляху нападників виросли небесні пірати, озброєні абордажними шаблями та піками. Вони дожидали свого часу, ховаючись по заулках та в руйновищах. Гоблінів було відрізано від галявожерів.

— Прибрати плескатоголовців! — гучно скомандував їхній проводир — небесний капітан.

Симбіотики негайно ж дали драпака, а небесні пірати заходилися коло оскаженілих плескатоголовців. Тим часом галявожери з ревом та шумом перли по Набережжі просто до озера, а перелякані на смерть гобліни наввипередки, з вереском цибали з грубницьких та стрілецьких помістків.

Громовий Вовкун особисто поклав зо два десятки плескатоголовців, а недобитки, забачивши, що справи кепські, поспішили накивати п’ятами.

— Агов, боягузи, повертайте голоблі й ставайте до бою!? — кричали їм услід небесні пірати.

— Що, жижки трусяться без самоходів, га?

— За Вільні галявини!

— За Вільні галявини! За Вільні галявини! За Вільні галявини!

Аж ось від Набережжя долетів потужний вибух: залізна туша першого галявожера шубовснула в озеро і, опинившись у зимній воді, комин його вибухнув, аж увесь жар та палаючі головешки порозкидало далеко над плесом. За хвильку гримнув другий вибух, потім ще й ще: галявожери один за одним сповзали в Північне озеро і вибухали.

Густа водяна пара перемішувалася з курявою, здійнятою над руїнами Нового Нижнього міста, і кожен новий вибух супроводжувався радісним лементом примар, Бібліотекарських Лицарів, піратів, що встигли позбігатися до озера.

На східних луках завмерло в очікуванні гоблінівське військо. Жмутковолос сидів під своєю розкішною запоною і силкувався розглянути у трофейний піратський далекогляд далеке міське румовище.

І тут залунали вибухи.

Буркун Сивий спересердя сплюнув.

— Не подобаються мені ці звуки, — заявив він похмуро.

Гнилокір Тихобій кивнув головою.

— Кепські, кепські справи, — прогарчав він.

Нараз із пилової хмари, що чимраз гусла, висипали гобліни-симбіотики вони тікали безладною юрмою, а по п’ятах за ними скакали Улани вільних галявин. Полишивши на смерть перепуджених симбіотиків, улани відступили і вишикувалися лавою, готуючись відбити атаку. Пронизливо залящала Паніматка Медопий.

— Гляньте! — верещала вона. — Ви тільки гляньте, що сталося з моїми діточками!

Тим часом води Північного озера поглинули останнього галявожера. Вибухнув казан, здійнявши в повітря велетенський стовп води, який неначе гейзер, усе ріс і ріс, аж поки почав осідати знов. І тут сталося диво: разом з ним сторч головою брьохнуло у воду мертве тіло Ливарного короля Емуеля Шумограя. Обпечений, червоний, тепер він виглядав куди свіжішим, ніж за життя.

Коли вода нарешті заспокоїлась, над плесом полинули примарні, монотонні звуки: вони долітали з Острова Сондерев, розміщеного якраз посеред озера.

— Ума, умала. Ума, умала. Ума, умала…

Одоробло причепив до пояса свою пращу і зсунув на потилицю солом’яного бриля.

— Хочеш вір, брате, хочеш ні, а непереливки скрізь і всюди, — проголосив він.

— Правду, правду кажеш, — кивнув головою Вайло. — Що непереливки, то непереливки.

Списоноші-пузані замикали величезну гоблінівську фалангу. Навколо них юрмилися лучники з породи сірих гоблінів, рожевоокі пращники, капловухи з духовими дудочками. То тут, то там, бовваніючи, мов залізнодеревні сосни над Темнолісом, стояли здоровенні іклані з замашними кийками на плечах. Їх чомусь, на відміну від добірних патлаїв та молотоголовців, не залічували до військової еліти.

— Нещасні симбіотики не мали жодного шансу на порятунок, — зауважив Одоробло.

— А там, братику, і наша черга не забариться, — відказав Вайло. — Проливати кров за славу нашої старшини.

Рожевоокий лайливець із гострим, як жало, язиком, що стояв біля них, кивнув головою, здоровенний іклань щось співчутливо прогарчав. Вайло позизував на них і ледь чутним шепотом запитав:

— Друзі врожаю?

Попереду, розтягшись по вершині кряжа та гублячись аж десь удалині, виблискуючи на сонці зброєю та обладунками, стояли наїжачені списами фаланги гоблінівської гвардії. По ліву руку йшли плескатого ловці, озброєні кривими шаблями та шпичакуватими кийками, праворуч — патлаї зі здоровими двогострими сокирами. А посередині, вирізняючись із-поміж усіх своїм зростом та важкими обладунками з зображеннями місячного серпа та зазублених мечів, стояли молотоголовці.

Перед ними, в тіні оздобленої запони, яку тримали п’ятеро кремезних ікланів, стояли племінні ватаги. Гірко ридала Паніматка Медопий, глава всіх симбіотиків. Буркун Сивий, найстарший каплавух, та іклань Гнилокір Тихобій, глава ікланів, починали недобре косувати на неї. Жмутковолос Сокироноша розгублено термосив сорокушаче пір’я на своєму плащі. Наперед виступила Літуґґ, проводирка молотоголовців, і звернулася до свого вояцтва.

— Отим буцімто непереможним галявожерам настав кінець! — прокричала вона, і губи її розтяглися у зловтішній посмішці. — І тепер ми будемо битися так, як б’ються справжні воїни!

З руїн Нового Нижнього міста виступали вільняки.

З правого флангу, гордо випростані на своїх зубощирах, трюхикали Улани Вільних галявин. Туніки їхні були брудні й вистріпані, обладунки закривавлені. На чолі, верхи на Чинквіксі, їхав Рук. Пліч-о-пліч з ним стояв Круподер — решта його друзів полягли в боях. Усіх уланів залишалося не більше як вісімдесят. Не краще виглядали і їхні зубощири — голодні й виснажені.